Звістка про підвищення мінімальних соціальних стандартів, чого гріха таїти, викликала у більшості з нас позитивні емоції. Хай там як, але, якщо мінімальна заробітна плата збільшиться на 160 гривень, це ж таки ліпше, ніж залишатися на рівні 1218 гривень. Навіть, якщо за ці гроші ти не можеш придбати необхідне тобі взуття чи портфель до школи, чи сорочку якісну (хіба лиш в секонд-хенді), чи... Що там іще не можеш придбати? І холодильника, і телевізора, і праску електричну... Але... Але, потішмо себе позитивом, за ті 160 гривень можна купити, приміром, два кілограми хорошого м’яса чи майже три кіло масла, чи необхідні ліки в аптеці. Чи — уявіть тільки! — можна аж 45 разів проїхатися в маршрутці.
А якби зарплата мінімальна не зросла, то хіба з’їли б ви стільки м’яса і масла? Отож-бо! З точки зору оптиміста, однозначно добре, що зростають наші соціальні стандарти. Мінімальна пенсія з 1 вересня становитиме 1074 гривні. Зросли виплати вчителям (залежно від категорії) на 474-605 гривень, сімейним лікарям — на 453 гривні, медсестрам, працівниками соціальної сфери — на 304, працівникам культури (зокрема, бібліотекарям) — на 348 гривень. Збільшився також розмір стипендії: у вишах 1-2 категорії — на 112 гривень, 3-4 категорії — на 95 гривень. Особи з особливими потребами отримуватимуть з 1 вересня щомісяця на 100-200 гривень більше.
І все це збільшення, зауважте, не з 1 грудня, як обіцялося раніше, а ось вам — уже з першого вересня! Радійте, люди! Та, скажу, оптимістом нині у нашій державі легко бути тому, хто отримує хоча б тисяч п’ять гривень заробітної плати або стільки ж пенсії. Вони тоді, хоч і з труднощами, але можуть якось вовтузитися, аби не скотитися у прірву злиднів. І то це не факт, адже не за горами зима, яка принесе нам такі рахунки за житлово-комунальні послуги, що не одному з нас дух перехопить. До речі, я знаю чимало людей, які уже з літа почали відкладати гроші зі своїх мізерних пенсій на оплату світла й газу взимку. Авжеж, на чорний день. Хоча, видається, день той почався давно, просто ніяк не може закінчитися. Так от, щодо оптимістів: їх у нас дуже мало, адже доходи у більшості просто- таки жалюгідні. Тому й переважають песимісти, чи можете їх назвати реалістами, які це підвищення вважають просто смішним.

Петро Іванович, пенсіонер:
— Уряд вирішив перед     виборами набрати собі, так би мовити, бали. І вже навіть 1 грудня не чекали — зробили народу такий подарунок. Але мені це нагадує катування, коли людині на шиї затягують пасок так, що вона починає задихатися. А потім відпускають — на міліметр — і вона знову починає дихати. Щасливішої за неї тоді немає! Хіба не так? Тому й нам це підвищення повинно здаватися подарунком долі, і ми повинні, впавши на коліна, дякувати за це нашій владі. Спасибі їй! І за ціни високі, і за тарифи захмарні теж спасибі. Тут таке підвищення нам мало чим зарадить, хіба засолодить бочку дьогтю ложка меду?
Віра Осадчук, бухгалтер:
— Не смішіть мене! І не дратуйте своїми питаннями! Та кому оте підвищення допоможе? Нам усім треба мінімум на тисячу гривень підняти виплати, щоб люди полегшено зітхнули. Що ми зараз можемо купити? Холодильник — недоступний, телевізор — теж. Про пральну машину, хорошу духовку вже мовчу. Уся побутова техніка надто дорога. І не кажіть мені, що можна, наприклад, без тієї ж пральної машини потерпіти! Чому я чи моя дочка, чи ще хтось інший мусить терпіти? Ми ж до кращого мусимо йти, а не до гіршого. Може, ще з 1913-м роком, як при Союзі було прийнято, порівняєте?
Михайло Варчук, інженер:
— А я задоволений. Хай на трошки, але підняли зарплату. Уряд знайшов кошти для цього. З 1 грудня, дивися, знову підвищать наш мінімум. Треба позитивно на все дивитися. Що ми можемо вимагати нині, коли в державі складна ситуація, іде війна? Ставмося до всього з розумінням. От ми бурчимо, що, мовляв, підвищили, але мало. А уявіть, що було б, якби зараз на стільки ж зменшили нашу зарплату. Що б ви казали? Отож бо, усе пізнається в порівнянні.
Галина Мацюк, бібліотекар:
— Я дуже рада, звичайно, що нам підвищать зарплату. Для села 300 гривень — чималі гроші. Навіть при теперішній дорожнечі. Тому і за це дякуймо. Усе мусимо перетерпіти, аби лиш мир був.
Ірина Поштар, медсестра:
— Добре, хоч 300 гривень додадуть, бо те, що ми одержували, вже ніякої критики не витримувало. А так все якась підтримка. Та й сину стипендію підвищать на 100 гривень, і мамі пенсію, уже півтисячі прибуде до сімейного бюджету. Їх же на дорозі не знайдеш, нині ніхто не губить.
Станіслав Лапінський, пенсіонер:
— Що вам сказати? Ясно одне, що подачка 100 гривень нікого не врятує. Народ, як жив у злиднях, так і житиме. Владі просто діватися нікуди, бо люди буквально задихаються у матеріальній скруті. А тарифами, здається, зібралися додушити усіх. Так от, влада, аби зняти хоч трішечки соціальну напругу, вирішила підняти «мінімалку» уже з 1 вересня. Це одна причина. Друга — суто популістська: чому б не пропіаритися перед виборами?
Марія Котлінська, пенсіонерка:
— Мені так важко жити,   що я кожній гривні рада. Хоч від Бога, хоч, вибачайте, від нечистого. Бо як заходжу в аптеку й бачу ціни на потрібні мені ліки, які ще кілька місяців тому були мало не втричі нижчими, мене серце болить ще дужче. Пенсія у мене 1300 гривень. Я самотня, підтримки ні від кого немає. Як цими грішми розпорядитися, щоб на все вистачило? Тому хай підвищуються і зарплати, і пенсії, і щоразу все більше. Хіба ми не заслужили кращого, гідного життя?
Володимир Панасюк, водій:
— Ось знову ми скотилися до ями. На жаль, у кінці 90-х подібне я уже переживав. Страх бере, коли згадаю, як не виплачували місяцями зарплати, пенсії, як люди почали покидати Батьківщину. Страшно, бо хочу жити на своїй землі, працювати й гідно заробляти. Коли мінімальна зарплата становить лише 60 доларів, кого це тішитиме? Тому й обурююся. Але водночас думаю, як важко нашим бійцям на сході. Постійно болить серце за них, бо всі вони віку моїх дітей. І вкотре кажу, що ми усе можемо пережити, тільки щоб влада була чесною у ставленні до всіх нас, особливо, до наших захисників. Коли відчуємо чесну любов і турботу про нас, тоді на все будемо згодні. Тоді й наших куцих зарплат і пенсій нам вистачатиме, бо знатимемо, що держава й влада з нами заодно. Поки що одні доходять до зубожіння, інші ж казково багатіють. Тому й образливо. Ось лише хто скаже, скільки так буде тривати?!