Курси валют

Троє друзів доганяють потяг, який уже рушив. Двоє встигають ускочити, а один залишається на пероні. Стоїть і регоче.
— Що ж тут смішного? —  питають його.
—  Та оті два придурки мене проводжали.
—  А куди вони поїхали?
—  Хіба я знаю…
У ролі такого розумника, що навіть не второпав, куди і чому пішов його потяг, відчуваю себе (й уже не вперше) і я, чекаючи автобуса на шляху Нова Ушиця — Віньківці й кидаючи погляд на кукурудзу обабіч. Торік тут була кукурудза, позаторік — кукурудза… і так триває роками. Та й на інших полях, що поряд: кукурудза, ріпак, соя, часом гречка. Ото і все. Орендар  про сівозміну ніколи не згадує, тоннами сипле хімію в цю святу землю, піклуючись лише про свій сьогочасний зиск. А те, що навіть кукурудза може вбити родючість грунтів і саме внаслідок такого господарювання вони все менше нагадують уславлений український чорнозем, схоже, ні його, ні когось іншого не хвилює.

Та й люди, здається, в селі стають не дуже потрібними. Як і їм самим — і їхнє село, і все, що в ньому.
У Глібові, через межу з садибою моїх родичів, з гостин  яких добиваюсь оце на Хмельницький, я побачив зарослий дрімучими бур’янами город.
— Що це біля вас таке робиться? — запитав.
— Хіба ж тільки тут… Старі сусіди померли, хата розвалилася, а молоді вже десь по світах.
— Але обійстя продали?
— Ая… Хто його купить?
— Ну, все-таки гарна земля.
— Якраз. Тієї землі в нас бери — не хочу.
62-річна Марія Прокопчук, яка поховала торік чоловіка, зупиняє застиглий погляд десь за вікном і якусь хвильку мовчить…
— Ми теж отут з бабою залишились одні, а після нас кому оте все буде потрібне?..
Спогад, як мить життя, а є ж думки, що все частіше обсідають голову. Здебільшого про те, що й сам був серед тих, хто відчайдушно критикував колгоспний лад, не знайшовши відтак (як і більшість із нас) ні часу, ні бажання, щоб розібратись, куди йде той потяг, замислитись, спробувати зупинити бездумну вакханалію реформи-розрухи 90-х років на селі. Тож зникло і садівництво, і городництво, й  інші галузі, а надто тваринництво та птахівництво, що підтримували як рівень родючості землі, так і хоча б якийсь інтерес у селян до неї. А чим скінчилося? Вже й сьогодні більшість із них, особливо молоді хлопці, дівчата, наче за пророцтвом Тараса, «розлізлися поміж людьми, мов мишенята».
Поміж людьми й поміж державами… Та ж Марія Прокопчук розказала про дівчину, батьків якої я трохи знав, котра вийшла заміж аж десь у Ємен. (Колись їх брали мусульмани в ясир, тепер же наші «роксолани» добровільно туди їдуть. Ще й з вискоком. І не лише заміж). А якось приїжджала з чоловіком у гості.
— То той араб побув трохи в нас, — із сумом всміхнулась Марія, — та й каже: «Ви знаєте, де живете? Тут же шматочок раю». Певно, й сам дивувався, що його мила з того раю втекла до нього в пустелю.
— А «ми в раї пекло розвели», — пригадались мені інші слова нашого пророка.
Бо таки розвели. Вже й не знаю, як назвати по-іншому те, що ми сотворили на отій праведній землі. Колгоспи ліквідували, а от що запропонували натомість? Багато кричали про фермерство й навіть не подумали, чи відповідає воно нашим традиціям і чи не стане таким же чужорідним тілом, яким були колгоспи. В результаті просто віддали чудодійну земельку наших пращурів на поталу орендарям-нищителям.
…Збиралося на дощ, і небо, здавалося, слизьким, як совість отих земельних шинкарів. У таких не відпросишся, ні. Не скажеш: бери вже і далі в мене, але змилуйся, не обкрадай землю, на якій і сам живеш, і твоїм дітям жити. Не скажеш, бо над ним не капає. Якщо  й загримить, не почує. Тицьне людині, що зігнулася на сільській роботі, кілограм гречки, то вона його ще й до Верховної Ради вибере. А він уже там таких законів натворить, які довіку не дадуть їй розігнутися.
Мені ж пригадалась позаторішня, за кілька днів до Майдану, розмова з Володимиром Романюком — колишнім головним бухгалтером, а відтак і керівником знаменитого колгоспу «Україна» з Лісовод на Городоччині, який «добрі»  люди та ще вдатніші новітні реформатори зуміли успішно розтягнути. Навряд чи хтось краще від нього бачить ту шкоду, яку несе нашому селу нинішнє господарювання.
— Можуть одну і ту ж культуру сіяти на одній площі п’ять, сім чи й більше років підряд, — мовив мені з болем, — але тільки те, що їм вигідно цьогоріч. Як наслідок, із полів зникла картопля, цукровий буряк, інші технічні рослини. Мінеральних добрив вносять багато, зате органіки ніякої. От і пропадає земля.
Й чи не найбільше боліло йому, що й під час тієї горе-реформи лунали заклики не ламати, а перетворювати. Зумів же Михайло Шаповал у Летаві зберегти багатогалузеве господарство, зорганізувавши людей уже не в колгоспі, а в кооперативі. Заодно врятовано село і, що найголовніше, — землю.
— Усе те, що зараз бачимо в нього, — розповідав Володимир Сергійович, — прагнули зробити й у більшості наших сіл. І всюди все починалося з головного —  турботи про землю. Але ж не дали людям можливості…
Саме ці його слова спонукали мене замислитися про традиції українського села з одного боку і про те, що привносилося в нього примусом — з другого. Серед тих, даруйте, «новацій» були і СОЗ-и, і колгоспи, а от тепер на  голови людей впало орендаторство, яке не залишає їм іншого виходу, як тільки віддати свої паї за копійки. У той чи інший спосіб уся ця так звана творчість прикривалась розмовами про нерентабельність дрібного виробництва та ще якийсь особливий, нібито, індивідуалізм українського селянина.
Не згадувалися навіть століття кріпацтва, наймитування, чим і скористалися комуністи, щоб без переходу перевести селян у нове, колгоспне рабство. І тільки останнім часом, та й то не з подачі політиків, а літераторів, з’явилися згадки про славнозвісну українську толоку. А саме вона свідчить про готовність наших людей об’єднатися заради спільної вигоди. Причому зробити це добровільно.
Підійшов автобус, і я, так і не  відчувши симпатії до зеленої одноманітності кукурудзяного вбивці, зачинив за собою двері. Сів біля вікна, що вже сльозилося від дрібного дощу, а за ним знову та сама картинка. Після Майдану-Олександрівського — теж нічого несподіваного. Промайнув неширокий гін передвиборної гречки, а далі чи то ріпак, чи соя — за дощем і не видно. В будь-якому випадку, якщо врожай з цих отруєних полів і далі йтиме нам на харчування, то спаси і помилуй нас, Господи.
Аж раптом перед Віньковецькою автостанцією побачив таке, на що вже навіть тепер, після Майдану, не сподівався: великий банер переконував, що УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО ВРЯТУЄ КООПЕРАЦІЯ.
Дав би Бог!
Лиш би той плакат не був передвиборним замилюванням очей. Бо, коли в сукупності з гречкою такі заклики лишатимуть біля керма орендарів і їхніх прихвостнів, той потяг, що пішов без нас, вже ніщо не зупинить. Чи для розвороту села в бік кооперативів, чи навіть дальшого, але вже цивілізованого існування орендаторства, крім законодавчої бази, до якої теж іще треба ой скільки розуму та серця докласти, знадобиться й дуже велике бажання влади на місцях.