Спершу мені хотілося тут же виставити за двері цього працівника однієї з комунальних служб міста. Адже він явився на виклик у не зовсім тверезому, скажімо так, стані. Та коли Володимир (справжнє ім’я не називатиму) сумирно попросив кави — стрималася. І, як зрозуміла потім, правильно зробила. Бо, з’ясувалося, у чоловіка була вагома причина перехилити чарчину спиртного посеред робочого дня, до того ж, зі своїм безпосереднім начальником, син якого напередодні відбув на схід — у зону проведення антитерористичної операції. А Володимир не з чуток знає, що там насправді діється. Адже сам дев’ять місяців воював на передовій (лише дещицю з пережитого повідав за кавою. Важко уявити, через яке пекло довелося пройти йому та його побратимам, коли навіть від почутого мені ставало моторошно...)Та Володимирові, вважайте, пощастило: після важкого поранення і тривалого лікування у шпиталі його демобілізували, затим правдами-неправдами він таки отримав посвідчення учасника АТО. До того ж, за ним зберегли робоче місце — і тепер він продовжує працювати, отримуючи хоч і невисоку, та все ж стабільну зарплатню. А от два його товариша, котрі також нещодавно повернулися з фронту, опинилися на узбіччі: роботи немає, у сім’ях щодень скандали, війна геть підірвала психічне здоров’я хлопців — от і спиваються вони поволі.
«Щодень стараюся вділити їм якусь десятку-другу, аби бодай чимось закусили оковиту...» — ледь стримуючи чоловічу сльозу, промовляє Володя. І стискає кулаки...
А мені вже й самій хочеться йти воювати. Тільки не з московською наволоччю, а передусім з внутрішнім ворогом — отією чиновницькою раттю, яка, прикипівши до теплих кабінетних крісел, здається, і палець об палець не вдарила, аби допомогти адаптуватися до мирного життя оцим скаліченим війною нашим оборонцям. Адже більшість тих, хто повертається з АТО, не можуть працевлаштуватися. Відтак, почуваючись непотрібними, багато хто не витримує і починає горілкою заливати безвихідь...
Наразі на обліку в обласній службі зайнятості перебуває майже вісім сотень АТОвців. З початку року лише кількадесят із них змогли забезпечити роботою. Решті демобілізованих хіба дали статус безробітних та виплачують матеріальну допомогу з безробіття. Двадцять п’ять колишніх військових за допомогою центру зайнятості започаткували власну справу. Шістнадцять долучалися до участі в громадських та тимчасових роботах. Майже шістдесят здобувають професійно-технічну освіту... Ото й усе.
Дорікати службі зайнятості, звісно, не випадає. Адже вона не створює робочі місця. І подібна ситуація повсюди, не лише у нашій області. Працевлаштуватися ніде ані простим громадянам, ані ось таким категоріям. І проблема ця щодень стає все гострішою. Навіть офіційне безробіття у нашій країні б’є усі рекорди. Що й казати про реальну картину зайнятості населення — вона жахлива! Красномовних прикладів — на кожному кроці.
Знайомий, у якого двадцять три роки державної служби, після того як потрапив під скорочення, змушений був емігрувати у Чехію, аби працювати там на пекарні нічним вантажником. Та якби й вдалося утриматися на попередньому місці роботи, то все одно довелося б розраховуватися — за ті копійки, що там платили, і себе не прогодуєш, не те що сім’ю. В нього ж двійко діток. Старша саме вступила до вишу і її потрібно за щось вивчити. А це задоволення не з дешевих. Тільки за комерційну форму навчання доводиться за рік сплачувати майже двадцять тисяч гривень. Ще треба винаймати квартиру — у Львові це від двох тисяч гривень на місяць за кімнату. А ще відкладати на магістратуру — віднедавна вартість навчання у ній сягнула п’ятдесяти тисяч (!) гривень. Та найприкріше, що по закінченні університету ніхто не гарантує працевлаштування. Он сусідка, випускниця факультету іноземних мов (до речі, відмінниця, рік стажувалася у Великобританії) Кам’янець-Подільського педагогічного університету, майже два роки просиділа вдома. І лише нещодавно пішла працювати. Не за фахом. На мінімальну зарплату...
Через цю ж причину — низькі заробітки (стверджує один з хмельницьких перевізників) — подалися за кордон чимало його висококваліфікованих працівників. Адже там хороші водії отримують значно більше. А в Україні легальний сектор економіки додушують височезними податками, непосильними відсотками на банківські кредити, недолугими законами, що аж ніяк не сприяють розвитку дрібного й середнього бізнесу.
Справжнім випробовуванням для українців став минулий рік. З самого початку через різкий обвал гривні нас умить зробили щонайменше утричі біднішими. А затим ще монотонно добивали здорожчанням товарів першої необхідності, підняттям комунальних платежів і водночас стагнацією економіки, відтак скороченням робочих місць, зниженням реальної заробітної плати (у бібліотекарів, працівників архівів і музеїв, поштової і кур’єрської служби, медиків, освітян, державних службовців середньої ланки вона взагалі жалюгідна. Годі казати за простих пенсіонерів, яким нині навіть на смерть ні з чого відкласти, та прискорення темпів зубожіння населення.
А 2016-й, боюся напророкувати, стане ще важчим. Бо український (хоча проукраїнським його назвати важко) уряд не лише не робить якихось кроків, щоб полегшити і без того важке становище населення, а навпаки — обіцяє подальше зростання тарифів ЖКГ і навіть лякає дефолтом. Кабмін оголосив політику затягування поясів, тобто замороження зарплат і пенсій, і цим іще зменшив купівельну здатність українців, що призводить лише до подальшого падіння економіки. А треба діяти з точністю до навпаки: має бути контрольована емісія для підвищення виплат. Щось подібне українська влада робила у 2000 році, тоді це справді поліпшило ситуацію. Нині ж випуск в обіг нових грошових знаків витрачається передовсім на рефінансування банків. А промисловість, виробництво, реальний бізнес задихаються через різке падіння реалізації, закриття зовнішніх та згортання внутрішнього ринків. Тобто маємо не просто погіршення економіки через агресію Росії, а рукотворну кризу.
І при цьому все «списується» на війну. Існування досвіду країн, які у схожих умовах демонструють непоганий ріст, як правило, не згадують. Також обходять мовчанкою той факт, що збройні конфлікти зазвичай стимулюють розвиток деяких галузей — передусім машинобудування та ІТ. Але наша економіка, певно, унікальна, бо в нас і ці закономірності, схоже, не спрацювали. Натомість усе частіше можна почути скандали, як і хто не гребує заробляти під час війни та на ній.
Очевидним є і той факт, що інвестори побоюються вкладати свої кошти в Україну не лише через геополітичну нестабільність у нашому регіоні, але й через всепожираючу корупцію у всіх сферах нашого життя (і, схоже, останнім часом вона набирає усе більших масштабів) та відсутність анонсованих реформ. Реформ, що дозволили б заохотити підприємницьку діяльність, врятували середній та крупний бізнес, вивели б велику частину економіки з тіні, куди вона продовжує стрімко занурюватися. І насамперед, повторюся, потрібно поліпшувати купівельну спроможність українців і орієнтуватись на внутрішнє споживання, створюючи робочі місця та підвищуючи заробітні плати. Однак бачимо лише імітацію реформ, що зводяться хіба до виконання умов МВФ і політичних вимог країн-донорів, а також до підвищення тарифів з метою отримання чергового кредитного траншу. З яким, до речі, Фонд не поспішає (вочевидь, переконавшись, що з корупцією у нас також борються лише напоказ). Та якщо навіть і з’явиться позитивне рішення, годі сподіватися, що цими коштами розумно розпорядяться нинішні владоможці. Що запрацюють зупинені підприємства, що будуватимуть нові, що знизиться рівень безробіття, що зростатимуть зарплати. Відтак молодь, люди працездатного віку — розумні, підприємливі та неліниві — перестануть масово виїжджати з України...
А поки, на жаль, зостається хіба перефразовувати усталений вислів про те, що «робота — не вовк. Її просто немає». Гідно оплачуваної — точно.
Gismeteo 
