—    Спека на вулиці нестерпна. Але ми з чоловіком насолоджуємося цими останніми теплими днинами. І з жахом чекаємо прийдешніх холодів. Бо минулої зими намерзлися добряче. А ця, кажуть, буде набагато суворіша. Не знаю, як виживемо з тим газом, що тепер золотим для нас буде.

—    А що, не маєте субсидії? — обізвалася жіночка, котра сиділа поруч (розмову цю слухала в «дев’ятці», що курсує мікрорайоном Лезневе в обласному центрі).
—    Авжеж, маємо. Не дали. Таким, як ми, виявляється, за нею нічого й потикатися. Я працюю в бюджетній сфері — зарплата невисока, але вся на папері. Чоловік на заводі, де теж усе легально. Син, студент, влаштувався підробити, аби хоч на каву й телефон у батьків не просити. Та і в нього, як на те, конверти на фірмі не ходять: скільки заробив — стільки й виплатили, все прозоро. А ще ж у селі, де ми раніше жили з батьками, за нами зосталися паї, які тепер здаємо в оренду. Та й обійстя колишнє не залишили — садимо город, доглядаємо сад. Як не як, а картопельку та яблучка свої маємо. Держава ж порахувала усе це в сукупний дохід нашої сімї. І... причислила нас до «багатіїв», яким претендувати на субсидію зась.
Та нехай би ті чиновники зайшли та подивилися, в яких насправді «розкошах купаємося». На вулиці наша хатина найубогіша — півжиття «ліпили» її самі, відкладаючи із зарплати кожну копійку. Не те, що мої сусіди. Вони «давні базарники», добрі гроші наскладали ще за тих легших часів. Тож не рвали жили, коли зводили свої хороми. Найняли дві бригади будівельників, вони й зробили усе під ключ за кілька місяців. Узимку ж, дивлюся, палять мої сусіди на всю котушку, аж вікна час від часу відчиняють. А чом би й ні, коли газ для таких «бідних» майже задурно? Тетяна, виявляється, тепер у швейному цеху працює, а Вадим — водієм у якісь фірмі. Обоє, мовляв, на мінімальній зарплаті, тому й потребують дотації — субсидію їм нарахували, та ще й чималу...»
Подібні балачки все частіше можна почути у різних громадських місцях. Он днями у дворі нашої багатоповерхівки зчинилася сварка: одні мешканці вікна енергозберігаючі у своїх квартирах поставили, стіни зовні пінопластом та штукатуркою утеплили (все за власний кошт), а дехто навіть на ремонт сходових клітин не захотів пару сотень гривень виділити. Коли ж доходить до сплати за комірне, то використане на опалення будинку тепло розподіляється відповідно до метражу осель (адже лічильник один на всіх). Заощадливість одних та безгосподарність інших — до уваги не беруться.
Відтак, люди вже й не по-доброму починають заздрити тим, хто зумів (інколи приховуючи свої справжні статки) увірвати шматок «халявного пирога» — оформив субсидію й не переймається здорожчанням комунальних послуг. А те, як виживати решті, кому цієї «манни» не дісталося, їх не обходить. Не задумуються «соціально захищені» і над тим, що бюджет, звідки й беруться кошти, зокрема, на субсидії, наповнють якраз ті, хто працює в легальному секторі економіки. Де зарплати низькі для достойного життя (у цивілізованому світі межею бідності вважається 17 доларів на день. З тих же, хто отримує менше 4 доларів, за правилами Міжнародного валютного фонду, взагалі не можна вимагати сплати комунальних послуг), але, на думку наших можновладців, достатні для того, щоб самотужки вирішувати всі життєві питання, не претендуючи на підмогу держави.
В якесь замкнене коло штовхають українців. З одного боку, з усіх трибун галасують про детінізацію бізнесу. А з іншого і підриємцям, і найманим працівникам створють такі умови, коли зовсім не вигідно працювати легально. З огляду хоча б на цю ситуацію з субсидією.
Щодо пенсії також можна подискутувати. Молодь каже, що до неї ще треба дожити. А тим часом не гребує будь-якою, навіть мінімально оплачуваною роботою — головне бути офіційно оформленим. Аби стаж ішов та отримати отой злощасний «досвід», якого вимагають усі роботодавці. Люди середніх літ — а це саме той час, коли треба ставити на ноги дітей, купувати чи будувати власне житло і таке інше — воліють заробляти якомога більше, і не важливо в конвертах чи ні. Чоловіки, а надто жінки, яким за сорок, взагалі мріють бодай кудись праце-влаштуватися, бо в їхньому віці це вже проблема з проблем. Є у нас і ще одна категорія — працюючі пенсіонери. Це ті, хто трудився по тридцять, сорок і більше років, а на схилі літ ще змушений шукати підробітку. Адже пенсії здебульшого вистачає лише на хліб та воду, а до аптеки вже ні з чим зайти. Але навіть з них держава стягує всі податки (якщо, звісно, вони працюють легально) та все погрожує зовсім заборонити отримувати до пенсії ще й зарплату.
Нехай би вже забрали і це право. Може б тоді наш живучий люд пошвидше звільняв від себе ці ласі для охочих загарбати українські землі. І пенсіонери, до прикладу, такі, як Надія Григорівна (її історію повідаємо далі), «не плуталися під ногами».
«Вийшовши на заслужений відпочинок, — пише в листі до редакції наша читачка, — я ще понад п’ятнадцять літ «бізнесувала». Їздила до Хмельницького за товаром, торгувала на периферійних базарчиках. Мала всі належні документи приватного підприємця, тому і податки, і відрахування до Пенсійного фонду сплачувала справно. У сімдесят, коли вже зовсім охляла і старість взяла своє, довелося припинити підприємницьку діяльність. Та скільки ж, гадаєте, в кінцевому результаті заслужила я пенсії? — 1320 гривень за 47 років колгоспного стажу та аж 1 гривню за ще 15 літ бізнесового! А тепер ще й субсидії не дають, бо то одне, то інше вишукують. Квадратних метрів, бачите, забагато для мене однієї. Ми з чоловіком (нині вже покійним) збудували просторий дім — трійко ж діток мали. Та виросли вони, порозліталися по світах. А я сама тут зосталася. То що мені тепер підпалити цю хату?! І таких, як я — одиноких, старих, немічних та безправних і незахище-       них  — у нашому містечку багато...»
Подібні реалії спостерігаємо довкруж і повсякчас. Тож чи справедливо закликати бізнес виходити з тіні, найманих працівників чесно показувати свої заробітки, населення бути терплячим та законослухняним? Певно, з того нічого не вийде доти, допоки держава сама не продемонструє ці чесноти у ставленні до своїх громадян.