Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 1318

Ганна Іванівна сміється беззубим ротом, примовляючи, що все у неї добре, всього вистачає, бо, мовляв, чи багато їй одній треба?  Он щомісяця приносить поштарка 1400 гривень пенсії: і на хліб вона  має, і на олію, і на крупу, і на масло зі сметаною. То й не голодує —  майже розкошує. Напече млинців чи дерунів, борщу наварить, яйце від своєї, домашньої, курочки засмажить, та й сита. На ліки, дякувати Богу, багато не витрачає, бо, хоч їй і 80 уже, але здоров’я ще не підводить. Тому, окрім анальгіну та корвалменту, практично нічим не користується. Одяг носить охайно, береже його, тому пальта чи куртки вистачає на років десять. Усілякі панчохи, кімнатні капці, вибачайте, труси та нічні сорочки дарують діти на день народження і Різдво. Тож вона ще й гривень триста, а то й усі п’ятсот вхитряється відкладати для тих самих дітей та онуків, яким дуже важко нині живеться. А вона, повторює, переживе, переб’ється. Правда, ціни на газ її приголомшили, тому й відмовилася відразу від того газу, хоч стільки грошей заплатила десять років тому, аби його провести! Повернулася до грубки, надійної супутниці, біля якої найтепліше і в найбільший мороз. Влітку заплатила за машину дров дві тисячі. Син, дякувати йому, порубав, поскладав у повітці, тож зими вона не боїться — не замерзне. Ні, таки старість у неї не найгірша, знову каже мені. На ногах — старі шиті валянки, полатана спідниця, на плечах — синова  куртка, яку уже третій рік доношує. У руках  — відро з водою, яке несе  від криниці, що через кілька хат від неї. Ні, в неї старість хороша — аби не гірше...
 Саме напередодні Дня людей похилого віку я провела своєрідне опитування: як, власне, оцінюють люди рівень життя стариків у нашій державі? Чи має хтось спокійну старість і впевнений хоча б у сьогоднішньому дні? Бо, що й казати, старість ще нікому радості не додала. Вона, швидше, обеззброює людину, робить її безпомічною перед вимогами життя. Сил уже немає, а куца пенсія не дозволяє навіть жити по-людськи... 

Сергій ОСТРОВЧУК, водій (м. Ізяслав):
 — Моїй мамі уже 82. Працювала усе життя медсестрою. Заробила аж 1300 гривень пенсії. Якби не ми, діти, то не знаю, як би жила. Хворіє вона, має гіпертонію, ще купу всіляких болячок, тож на ліки йде щомісяця мало не половина пенсії. Живе вона в селі, хата газифікована. Як колишній медпрацівник, має пільгу на оплату газу. Якусь там кількість кубометрів може використовувати безплатно. Їх, звичайно, мало для нормального підігріву, але вона так економить — тільки щоб не платити більше. Постійно ходить в хаті у теплій хустці, у якомусь кафтані, взута в теплі капці. Он зараз у неї в хаті 14 градусів тепла. Кажу, мамо, запаліть газ, я заплачу за нього. Ні, не переконаєш. “Тобі, сину, й твоїм дітям  самим грошей не вистачає, а я обійдуся”, — відповідає мені. Мені дуже жалко, що вона мерзне, але вона права у тому, що нам грошей не вистачає (на найнеобхідніші речі). Так бракує, що, здається, задихнутися від того можна! Настільки скрутно жити нині, що й слів не вистачає. Але що там пояснювати: чи не кожен так живе...
 Валентина ТЕРЕЩЕНКО, пенсіонерка (м. Хмельницький):
 — Ніколи не думала, що у свої 72 роки буду шукати будь-яку роботу, аби мати змогу вижити. Бо моїх півтори тисячі гривень вистачає лише на ліки, сяку-таку їжу, оплату комунальних послуг і на секонд-хенди. До речі, лише в цих магазинах відчуваю себе впевнено, бо запросто можу придбати кофту за 10 гривень і куртку за 35. Але вже несила почуватися постійно приниженою! Хіба ж такою уявляла собі свою старість? А я працювала вчителькою! Ось на що можна розраховувати в нашій державі на старості — на злидні.
 Тетяна ПРОКОПЧУК, новоспечена пенсіонерка (м. Хмельницький):
 — Щойно вийшла, як кажуть, на заслужений відпочинок. Такий холод у грудях, і такий страх бере, що й не знаю, як житиму далі. І пенсія, за загальними мірками, в мене непогана — 2000 гривень. Але що вони варті при сьогоднішній дорожнечі? Людина на пенсії стає абсолютно незахищеною, у сотні раз вразливішою, ніж раніше. Тому й думаю з острахом, чи вдасться мені самотужки вижити (про гідне життя уже й не веду мову!)? І до дочки соромно за допомогою звертатися. Навпаки, я ще їй повинна допомагати, бо в неї двоє дітей-школярів. Бідна, борсається з усіх сил, як в ополонці. Чоловік мусить на заробітки їздити, місяцями вдома немає. Хіба ми таке життя заслужили? Чому ж знову, немов у прірву, падаємо?
 Антоніна ГУЛІЙ, пенсіонерка (Деражнянський район):
 — Старість — це важко, однозначно. Ти уже не маєш сил, здоров’я. Залишилася тобі лише злиденна пенсія, немов подачка від держави. Я не знаю на чому вже економити, аби якось себе забезпечити. А ще чуєш кожного разу по радіо чи по телевізору, які зарплати, пенсії, вихідні допомоги отримують наші славні судді, то так гірко на душі стає! Чому у нашій державі люди поділені на чорних і білих? Чому одні розкрадають безбожно наші національні багатства, а інші навіть важкою працею не можуть заробити собі на прожиття? Чому онуки наші гинуть на Донбасі? Чому нарешті не настане мир? Зрештою, я згодна і далі так жити, як живу, аби лиш припинилася ця війна.
 Світлана РЯБОКОНЬ, домогосподарка (Віньковецький район):
 — Старики в нашій державі найнезахищеніші. На пенсійні копійки ледве виживають. Якщо стара людина хворіє і ще й живе сама, то, вважай, виходу нема. З нами мешкає чоловікова мама, то ми про неї дбаємо і бережемо її. Тому, слава Богу, старість в неї сита, тепла й спокійна. А іншим стареньким що робити?  Чесно кажучи, мені так шкода їх! А оце розповідали, що в нашім селі недавно шахраї якісь ходили, пропонували обмінювати гривню на євро і долари. Добре, що ніхто не віддав свої гривні. Ото би потім плачу було! То хіба, скажіть, у цивілізованій державі таке могло б бути?
 Ніна ВАСИЛЬЧУК, пенсіонерка (м. Кам’янець-Подільський):
 — Років  десять тому довелося мені побувати в Ужгороді. Заходили ми з дочкою у кав’ярню. Я була вражена, бо більшість відвідувачів  виявилися жінками пенсійного віку. Гарно одягнуті, акуратно причесані, сиділи, пили каву, відпочивали. Я тоді ще працювала,  і подумала, ось так  я буду робити, коли вийду на пенсію. І ось я на пенсії. Живу у місті, де теж є багато кав’ярень. І що, думаєте, я туди ходжу? Жодного разу не була, бо мені жаль віддати зі своїх двох тисяч навіть двадцять гривень. Жаль, бо мені їх не вистачає. Я ліпше докладу ще двадцять і куплю півкілограма м’яса для онуків — дочка одна їх виховує. Ось вам і сита, захищена старість. Старість у нас — це іспит на виживання. Вийти на пенсію — як стрибнути у прірву. Без парашута.
 Василь ПЕРЕБИЙНІС, будівельник (м. Хмельницький):
 — Так, старикам у нашій державі дуже важко. Але ж ви подивіться на молодих, які не знають як і де заробити, аби прогодувати себе і дітей своїх! Якщо дохід у сім’ї з чотирьох чоловік п’ять чи шість тисяч, як ви думаєте, можна сьогодні на цю суму гідно жити? Та ви елементарного не можете своїм дітям дати! Чому мусимо їхати на заробітки в далекі чужі краї? Щоб вижити у себе на батьківщині. Ви думаєте, легко покидати родину і їхати? Я теж їздив і їжджу. І бачу, як живуть там люди. І хочу, щоб у нашій країні так жили. І ми, і мої діти. І мої батьки, до речі. У Європі старики, чесне слово, як у Бога за пазухою. Тільки, вважай, жити для себе починають. Ще й подорожують, на світ дивляться. А в нашій країні і змолоду не поживеш по-людськи, а на старості, взагалі, і мріяти ні про що не смій. Лише думай про те, аби вижити. Аби, як кажуть мої батьки, не гірше. Хоча куди вже, скажіть мені, гірше?!
Ось так, аж зіщулитися хочеться від цих слів.  Але куди втечеш від правди?  Бо, виходить, як у тій приказці: нема щастя зранку, не буде й наостанку. І молодим не поживеш по-людськи, а став старим  — взагалі про будь-які блага забувай. Дбай, аби лиш вижити.  Здається, людям похилого віку  на нашій рідній землі уже й хилитися нікуди. Бо далі можна тільки впасти.  Ви думаєте, держава підтримає? Відповіді не чекаю: питання ж риторичне.