Так склалося, що моєю, умовно кажучи, журналістською спеціалізацією стала економічно-промислова тематика. Та останнім часом усе важче писати матеріали. Здавалося б — чому? Коли вже є певні навики. Коли «цю кухню» знаю зсередини, бо й самій довелося два роки попрацювати на заводі, заробляючи трудовий стаж для вступу на підготовче відділення університету. Зрештою, позаду не один десяток літ творчої праці. Тож тепер при зустрічі з керівником того чи іншого підприємства, досвідченим виробничником стараюся якомога більше почерпнути інформації від співрозмовника та зусібіч вивчити тему, а не втратити дар мови, як то було в часи далекої юності, коли мене, 16-річного кореспондента районки, відрядили на ділове інтерв’ю з сивочолим головою передового колгоспу...
Та, як мовиться, копнувши глибше, таки знаходжу відповідь. Направду нелегко висвітлювати з року в рік одні й ті ж проблеми промисловців та підприємців — відсутність державної підтримки вітчизняного виробника, програми імпортозаміщення, зорієнтованих на експорт підприємств, заборгованість з відшкодування податку на додану вартість, погіршення інвестиційного клімату, стагнацію внутрішнього та жодного протекціонізму на зовнішніх ринках, невирішеність питання з кредитуванням реального сектору, перешкоди при розмитненні критичного імпорту (того, що не виробляється в Україні, передусім — обладнання, комплектуючих та сировини), постійне здорожчання енергоносіїв, недосконалість податкового законодавства, зрештою, кричущу ситуацію, коли більше половини економіки перебуває в тіні та всі сфери пронизано корупцією... Перманентне поглиблення кризи, що загрожує не лише економічним колапсом, а й може призвести до повного краху і втрати державності, здавалося б найперше має турбувати українських керманичів, уряд, парламент... Але, на жаль, до промислової та ділової еліти, а також тих, хто виносить у публічну площину економічну проблематику, не хотіла дослухатися колишня влада, не надто переймається «голосом волаючого в пустелі» і нинішня. Відтак починаєш відчувати безпорадність, намарність зусиль і навіть приреченість — а чи можливо взагалі щось змінити?
Промовистий, як на мене, приклад з цього приводу. Нещодавно мала нагоду вкотре зустрітися та поспілкуватися з керівником одного з кам’янець-подільських підприємств — Олегом Трачуком, який очолює Товариство з додатковою відповідальністю «Спеціальне конструкторське бюро медичної електротехніки» (ТДВ «СКБ МЕТ»). Унікальне, нагадаю (наша газета вже кілька разів писала про нього), підприємство не лише в Україні, а й на теренах колишнього Союзу, що має досвід розробки та виробництва електродів для електрокардіостимуляторів та нейростимуляторів, для широкого спектру діагностично обладнання практично в усіх галузях медицини, кабелів для кардіографів, дефібриляторів та інших видів складної медичної техніки... Продукція, що тут випускається, непроста, не для широкого, так би мовити, вжитку. Спеціалістам бюро доводиться вручну виконувати надточні операції. Скажімо, у міліметровій за діаметром трубці зробити отвір діаметром 0,8 міліметра, відточити деталь розміром 1 на 2 міліметра... Уявляєте, яким профі належить бути, аби впоратися з подібним завданням?! Майстерність такого рівня відшліфовується десятками років.
— Зберегти цих фахівців, створити їм умови та знайти тих, кому вони змогли б передати свій неоціненний досвід — вже задля цього варто боротися за виживання нашого підприємства, — говорить Олег Іванович.
Насправді ж унікальні можливості ТДВ «СКБ МЕТ» сьогодні, як ніколи, мали би бути затребуваними. Он буквально днями натрапила у соцмережі на чергове звернення від пораненого атовця з проханням допомогти придбати електронейростимулятор, вартість якого майже 400 тисяч гривень! Мова, очевидно, про імпортний, яких в Україні не виробляють. Але якби законодавці та урядовці замість того, щоб набивати власні кишені, переймалися, як рятувати наших поранених та скалічених захисників, то, можливо, з’явилася б програма фінансування та розвитку, зокрема, ось таких, пов’язаних з медициною, підприємств. А за належного фінансування вони дуже швидко могли б впровадити у виробництво будь-яке обладнання.
— У чому немає сумнівів, — підтверджує мої думки співрозмовник. — І перші кроки у цьому напрямку вже є. Українська фірма розробила нейростимулятор для хворих на епілепсію. Боюся загадувати наперед, але, можливо, електроди до нього виготовлятиме наше підприємство. Поки ж такі комплекти можна було придбати в єдиного у світі американського виробника за ціною двадцять тисяч євро. Український, ясна річ, буде в рази дешевшим.
— А від ідеї про вітчизняний кардіостимулятор, яку, знаю, виношували ви ще з колишнім директором підприємства, — відмовилися?
— Дуже хотілося б колись втілити її у життя. Та сьогодні зарано про це говорити. В Росії, скажімо, таке медобладнання випускають лише на трьох військових (зауважте) заводах.
— У цю країну ви вже не постачаєте свою продукцію?
— Зрозуміло — ні. Натомість нещодавно ми відправили 90 електродів до зовнішніх кардіостимуляторів у Краматорську лікарню, де відкрили кардіологічний центр (у ньому проводитимуть, зокрема, й операції на серці), що обслуговує підконтрольні Україні райони Донецької і Луганської областей.
— До речі, днями Прем’єр-міністр сказав, що такі спеціалізовані медзаклади мають з’явитися ледь не в кожній області.
— Може, таким чином вдалося б покращити ситуацію із закупівлею необхідних медтехніки та обладнання. Наш колектив, наприклад, може забезпечити на внутрішньому ринку річну потребу електродів для тимчасової стимуляції серцевої діяльності, діагностики серцевих захворювань, але у клінік немає коштів на їх придбання...
Ось вам наочне підтвердження, що все взаємопов’язано: розв’язання однієї проблеми неможливо без вирішення супутніх питань. ТДВ «СКБ МЕТ», наприклад, давно могло б знайти інвестора, можливо, навіть закордонного. Про неабиякий інтерес до цього підприємства говорили в приватній розмові пану Трачуку польські колеги, знаючи його багато літ як надійного ділового партнера, професіонала у цій сфері. Але економічна нестабільність, корупція та війна відлякують потенційних інвесторів від України.
Утім, не завжди все впирається у фінанси. Повертаючись до розмови з директором, не можу не сказати про факт, наведений ним, який мене просто вразив. Виявляється, що для того, аби врятувати це, повторюся, УНІКАЛЬНЕ підприємство, що спеціалізується на виробництві ексклюзивної складної медтехніки, модернізувати його, та, по-суті, запустити по-новому, потрібно... якихось 500 тисяч доларів США. За державними мірками — це копійки, «кишенькові витрати» для більшості з тих, хто щойно оприлюднив свої електронні декларації.
Та владоможцям і «валютоімущим», вочевидь, байдуже до того, де і як рятують поранених в АТО, в яких клініках проходять реабілітацію скалічені війною, чи мають кошти на лікування більшість простих українців. Що старикам з їхніми жалюгідними пенсіями взагалі ні з чим іти до лікарень та аптек. А у людей працездатного віку скоро відберуть можливість заробити навіть на шматок хліба. Бо виробництво, попри показове зростання на якийсь один відсоток, усе ж застигло на стадії «стабілізєц». Навіть потужні підприємства або переходять на неповний робочий тиждень, або вивільняють людей. А скільки дрібного та середнього бізнесу після зростання «мінімалки» до 3200 гривень припинять свою діяльність? І якщо поглянути правді у вічі , то падіння економіки насправді не зупинено, вона ще, очевидно, не досягла отого «дна», від якого мала б відштовхнутися. І без відновлення повноцінної та самодостатньої національної промисловості рух нагору просто неможливий. Почуйте це ті, від кого залежить майбутнє нашої держави.
Gismeteo 
