Світ, мабуть, не змінився. Печально. Бо, коли  наприкінці важких 90-их років минулого століття ми писали про українців, які птахами-сиротами розліталися по чужих країнах, шукаючи заробітку, аби лиш тільки вижити, хіба думали, що повернемося до цієї теми знову? Хіба могли припустити, що життя знову змусить багатьох із нас торувати  заробітчанські дороги, покидаючи дітей (які якраз при цьому й страждають найбільше) на одного тата  чи одну маму, бабусю чи дідуся, тітку чи й дядька?..
Ні, світ таки змінився (на щастя?). Бо колись абсолютно всі їхали практично у невідомість —  мов у прірву. Нині ж на роботу за кордон (принаймні сезонну), якщо випаде вам щаслива карта, можете поїхати уже до своєї колишньої односельчанки, яка вдало вийшла, приміром, в Італії заміж. І в її чоловіка є сад, і ви можете там попрацювати — збирати яблука й отримати за це гарні гроші. Це справді фортуна, адже в нас теж є яблучні сади. Та заробітки, звісно ж, тут далеко не такі. Але й при тому знаю багатьох людей з вищою освітою, які, працюючи  за спеціальністю, беруть відпустку і наймаються до власників цих садів на роботу. Бо без цього місячного підробітку їм, кваліфікованим спеціалістам, буде зовсім скрутно. А за кордон поїхати вони не можуть — у кожного причина своя.
Це, власне, просто штрих до нашої невеселої реальності, бо нині мова про тих,  хто шукає роботу за кордоном. Отож, мама — в Росії чи Польщі, тато — в  Чехії чи Португалії. І прекрасно, якщо їм вдається чергуватися, щоб хоч один з них був з дітьми. Якщо ж ні, все одно роз’їжджаються від своїх дітей — в різні сторони, аби для них же заробити гроші.

Поїхали!
 За різними даними (точної офіційної статистики немає) за останні 20 років з нашої держави за кордон виїхало від 7 до 15 відсотків громадян  працездатного віку. За останні два поки (за різними джерелами) з України поїхало 3,5 мільйона осіб. Найчастіше трудові мігранти прямують до Польщі (21 відсоток), Чехії (15 відсотків) та Італії (11 відсотків) — такі результати всеукраїнського соціологічного дослідження на тему “Суспільно-політичні настрої України”, проведеного інститутом Горшеніна.
 За оцінкою Міжнародної організації з міграції в Україні, українці за кордоном зайняті найбільше в будівництві, сільському господарстві, виробництві та сфері послуг.
 Більшість заробітчан (40 відсотків) активного й продуктивного віку — від 30 до 44 років. Приблизно така ж кількість (37 відсотків) мають вік від 45 до 64 років. І, власне, експерти вважають, що у найближчій перспективі серед трудових мігрантів варто очікувати збільшення частки молоді віком від 18 до 29 років. Це цілком закономірно, адже серед опитаних  у довгостроковій праці за кордоном зацікавлено 45 відсотків такої молоді.
 Звичайно, кожен шукає кращої долі. Якщо її не можеш знайти у рідній державі, треба подаватися на чужину. В Україні нині дуже важко, практично неможливо відчути хоч якусь впевненість і стабільність. Подивіться в очі людей, яких зустрічаєте, приміром, на вулиці. Що, окрім зневіри, розгубленості та якоїсь туги, можете у їхньому погляді побачити? Особливо людей старших, передпенсійного чи пенсійного віку, які змушені виживати лиш на свою злиденну пенсію. Війна на Донбасі, постійні корупційні скандали, політичні чвари, безробіття, шалене зростання цін і тарифів, відсутність належних, хоча б мінімальних, соціальних гарантій для нас, простих громадян. Вогонь обурення запалав з ще більшою силою, коли наші можновладці оприлюднили свої неймовірно високі (у порівнянні з народними) статки. Хіба в такій державі зможе реалізувати себе молодь, яка таки хоче жити по-європейськи? Яке майбутнє найближчим часом її чекає?
 Тому: нехай їдуть. Так думаєте нині ви, ваші друзі, сусіди, так думає більшість з нас, яка прагне ліпшого й гідного життя для своїх дітей й онуків. Однак виїхати можуть далеко не всі, бо різні в кожного обставини, не кожен наважується, але найчастіше — просто не вистачає грошей. Але, попри все, найвідважніші таки перетинають кордон. І, можливо, не все з першого разу складається добре, навіть за підтримки теперішніх різноманітних фірм, які пропонують супровід від відкриття візи до прибуття на місце роботи. Як-от нещодавно моя 33-річна родичка, швачка,  поїхала на роботу, обіцяну й гарантовану, в Польщу. Та виявилося, що почали їх кидати з одного місця на інше, умови проживання були жахливі. От вона й повернулася через кілька тижнів. Однак знову збирається їхати шукати заробітчанського щастя. Тим більше, що віза вже є, тож дешевше буде, і досвід, хоч і маленький, а теж  чогось навчив.
 Так-от, до речі, про Польщу. Ця країна приваблює більшість наших заробітчан: і близько, і, на відміну від Росії та Білорусі, уже Євросоюз. Досить того, що там навчаються наші діти (порівняйте, у 2008-2009 роках вчилося 3 тисячі,  тепер уже майже 60 тисяч!), ще й ми їдемо на різноманітні роботи. Торік до Польщі на роботу поїхало українців удвічі більше, ніж позаторік. А за 2014-2015 роки 500 тисяч наших  громадян отримали право на постійне чи тимчасове проживання у цій країні. Просто суцільна лавина. Ми їдемо, власне, не лише для того, щоб заробити на гідне життя, а ще й для того, можливо,  щоб реалізувати свої амбітні плани, підкорити омріяні вершини. Зрештою, усе наче б природно, ті ж поляки  чи чехи, чи словаки мігрують далі, углиб Європи: до Німеччини, Великобританії, скандинавських країн. Ми ж займаємо їхнє місце. Втім, прав не маємо їхніх, та й платять нам майже удвічі менше, ніж своїм громадянам. Нас часто-густо зневажають, маючи за другий сорт. Але й це нас не зупиняє. Бо хіба більше поваги, скажіть, бачимо в рідній країні? Чи турботи держави про кожного зі своїх громадян?
 Певний відсоток молодих українців-заробітчан осідає там, за кордоном, назавжди. А це, як правило, здібні, кваліфіковані фахівці. Це, звісно, добре для них, але погано для України. Бо виїжджають цінні кадри, кращі представники нації.
У 2015 році управління державної міграційної служби України у Хмельницькій області видало 222 дозволи для виїзду за кордон (у різні країни) на постійне місце проживання. Оформлено ж повернень на постійне проживання у нас — 62. Як зазначила Лілія Квятковська, головний спеціаліст із зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації управління, за 10 місяців цього року видано 239 дозволів на виїзд й оформлено 39 повернень на рідну землю.
Я повернусь?
 До речі, під такою назвою Міжнародний благодійний фонд “Здоров’я українського народу” розробив проект, реалізація якого,  розраховують, допоможе втримати кращих фахівців в Україні. Мова, зокрема, йде про медсестер. Їх направлятимуть на роботу за кордон на 3-5 років, аби вони поліпшили своє фінансове становище, навчилися працювати по-європейськи. За обов’язкової умови — повернутися на батьківщину, де їм буде гарантовано гідний рівень життя. Якщо не захочуть повертатися, змусять заплатити соціальний внесок на розвиток освіти медпрацівників в Україні. Думаю, якщо нашим медсестрам дадуть зарплату замість 50 євро (1,5 тисячі гривень), розміром 700-800 євро, як у Польщі, чи 2,5 тисячі євро, як у Німеччині, то вони, безсумнівно, повернуться. Як, зрештою, й інші трудові мігранти. І вони, зі своїми знаннями, навичками й, можливо, коштами допоможуть піднімати Україну. Залишилося зовсім небагато: держава просто повинна переконати їх це зробити, запропонувавши той самий гідний рівень життя.
 Поки що бачимо абсолютно протилежні речі. Хоча з 1 січня цього року (вперше за 25 років незалежної держави!) почав діяти закон “Про зовнішню трудову міграцію”, який покликаний регулювати основні правові аспекти загального працевлаштування українців за кордоном. Однак  заробітчани нині усіма можливими способами намагаються передавати свої гроші з-за кордону, все одно, нелегально. Замість того, щоб намагатися оподаткувати кожну важко зароблену гривню   трудовими мігрантами, держава мала би, навпаки, створити всі умови для легалізації і примноження їхніх капіталів. Адже насправді нині вони є найбільшими інвесторами в українську економіку. Цифри вражають: ще у 2012 році, за даними Нацбанку, заробітчани здійснили переказів на суму 7,5 мільярда доларів! А сукупні іноземні інвестиції в Україну склали в той час трохи більше 6 мільярдів доларів. У наступні роки  сума переказів почала зменшуватися і у 2015 становила 5,5 мільярда. Експерти пояснюють це тим, що гроші передаються нелегальними шляхами. Бо нелогічно припускати, що при збільшенні кількості трудових мігрантів  зменшується сума зароблених ними грошей. Та однаково як — легальні чи нелегальні — гроші ці працюють на Україну. Допомагають виживати державі, яка свого часу, мов недбала мати, не допомогла вижити своїм громадянам, фактично спонукавши їх до виїзду за кордон.
 І навіть при цьому вони, діти цієї держави, хочуть повернутися до неї, з усіма своїми заробленими грішми, щоб використати їх для свого благополуччя, а отже, і її. Хочуть повернутися, бо тут їхні родини, їхні батьки, бо тут — їхня рідна земля, батьківщина.
 За даними Міжнародної організації з міграції в Україні, кожен п’ятий мігрант готовий вкладати свої кошти не лише у свою родину, а й у розвиток місцевої громади, звідки він свого часу вирушив у чужі світи. Це рішення викликає повагу. Держава при цьому повинна переповнитися вдячністю до своїх дітей — попри все, вони хочуть повернутися до неї. Вдома таки найкраще.
Авжеж, добре там, де нас нема. А ми й не хочемо туди. Ми хочемо, щоб було добре там, де ми є — на своїй, українській землі. Як довго нам цього добра чекати? Як довго виглядати заробітчан з чужих світів додому?
Насамкінець, сумне зауваження. У вересні минуло сто років, як перші українці з карпатського села Іван Пилипів та Василь Єлиняк подалися за кращим життям аж за океан, у Канаду. За це століття в Україну звідти не повернувся жоден емігрант чи його нащадок...
Я повернусь?..