Курси валют

Знайомий скаржиться: не можу знайти гарну роботу — доводиться періодично таксувати. Інша каже: доньки без роботи, як же її працевлаштувати? Натомість щодня у маршрутках бачу оголошення з вакансіями. Сьогоднішнє — для чоловіків з доставки великогабаритного вантажу, вахтовий метод, п’ять тисяч гривень на тиждень. З тих, що угледів протягом тижня: кур’єри-експедитори — 5-7 тисяч гривень, помічником в офіс — чотири, швачки — вісім тисяч. Тобто працедавці навіть у транспорті шукають персонал! Отже, з одного боку, спостерігаємо нарікання людей на відсутність роботи, з іншого — волання роботодавців: заповніть вакансію! Якесь протиріччя або, як нині модно казати, когнітивний дисонанс.
Так, є нечесні роботодавці, які або не заплатять після випробувального терміну, або працюють «в тіні». Але ж і нормально працевлаштуватися цілком реально. Аби не бути голослівним наведу приклад колеги: донька легко влаштувалася продавчинею, абсолютно легально без тіньових схем виплат. Кілька тисяч для молодої дівчини без досвіду роботи хіба погано? Що ж таке дивне коїться на ринку праці, що виник такий дисбаланс між попитом та пропозицією? Перша відповідь у ще одному сьогоднішньому оголошенні: потрібні теслярі, слюсарі, сантехніки тощо у будівельну компанію в Польщі. З цього і розпочнемо.

РУКИ НА ЕКСПОРТ
За даними польського міністерства праці, торік 83 відсотки дозволів на роботу, що надаються іноземцям, отримали саме українці. А це сотні тисяч нашого люду, які офіційно, підкреслю, офіційно працевлаштувалися в сусідів. Середня зарплатня в наших співвітчизників, за даними польського Нацбанку, 2,1 тисячі злотих, що становить близько 14 тисяч гривень. У нас багато таких робочих місць знайдеться? Спілка підприємців та роботодавців Польщі прогнозує, що цьогоріч для українців нададуть мільйон робочих віз! Уявіть, мільйон! І це йдеться лише про легальних потенційних мігрантів на берегах Вісли. Додайте нелегалів.
Проминемо в підрахунках сотні тисяч наших земляків, що вже давно осіли в Португалії та Італії, а поглянемо на нові робочі місця, які офіційно для них створюють на теренах держав-сусідів. Отже, мільйон у Польщі. ЗМІ повідомляють, що чехи офіційно працевлаштували 220 тисяч українців, а цього року готові прийняти ще 140 тисяч. В Угорщині мова йде про п’ятдесят тисяч вакансій, Ізраїль готовий узяти на роботу двадцять тисяч наших будівельників. А додамо до цього кількамільйонну армію наших робітників у Росії…
Працювати в державі немає кому. Заступник голови ради підприємців Хмельницької області Інна Саковська розповіла, що наших робітників дуже цінують за кордоном за відповідальне ставлення до роботи. На тлі інших працівників вони сумлінні та згодні виконувати будь-яку роботу. Додамо від себе, що за відповідну платню, бо в Україні так не платять. Вона згадала приклад нашого земляка, який кілька років тому виїхав до Італії; поступово-поступово відбувалося кар’єрне зростання. Наразі, зустрівши його на одній з виставок, дізналася, що він уже провідний інженер із зарплатнею 18 тисяч євро. Звісно, така заробітна плата — виняток для наших мігрантів, але в будь-якому випадку вони отримують у рази більше, ніж в Україні.
Тому знайти кваліфікованого працівника в державі — велика проблема. Інна Саковська пригадує, що нещодавно її виробництво потребувало фахівця — не могли знайти. Більше того, існуючі кадри поступово зникають: йдуть на пенсію або від’їжджають за кордон, а замінити їх немає ким, бо молодь не бажає опановувати робітничі професії.
ЗА БРАКОМ РУК
Куди не глянь у нас, замість інституту — університет, на місці училища — академія. От і випускають «академіків», тобто менеджерів, маркетологів, які нікому не потрібні на ринку праці. Наразі всі прагнуть здобути вищу освіту, не задумуючись, а чи потрібна вона у дорослому житті. Безробітних юристів у нас хоч греблю гати, слюсарів-токарів-зварників днем з вогнем не знайдеш. Професійні училища, які ще залишилися, розповідає Інна Саковська, переважно працюють на застарілій матеріальній базі. З одного боку, їхні випускники не здатні працювати на сучасному обладнанні. З іншого — бракує молоді з робітничим фахом. Незабаром її підприємство має встановлювати нову виробничу лінію, з’явиться як мінімум тридцять місць робітничих професій, а заповнити їх — проблема.
Більше того, не хочуть молоді люди йти працювати руками. Вона переконана, що хмельницький базар розбестив людей. Діти, дивлячись на досвід батьків, які «купив за рупь — продав за п’ять», шукають роботи, аби нічого не робити, а багато отримувати. Справді, за два десятки останніх років, коли базар давав шалені кошти, без особливої напруги, люди звикли до легких грошей. Базарники, звісно, можуть не погодитися, але робота у стилі: хочу працюю, а хочу оковитою з сусідом святкую, ще й практично без сплати податків відівчила від чіткого робочого графіка та ритму: з 8 до 17-ої.
Інна Павлівна розповідає, що підприємства готові були б узяти на роботу юнака навіть без належного фаху, аби навчити його на виробництві, але досвід показує, що такі надовго здебільшого не затримуються. Справді, навіть отримуючи п’ять тисяч гривень зарплатні, юнак постійно думатиме, що в Польщі, до прикладу, його знайомий має утричі більше. Й досвід старшого покоління, яке покинуло наші заводи в часи економічного занепаду, а непогано заробило купипродайками на базарі, справляє враження. Хочеться юним легких грошей, а не традиційної монотонної праці на виробництві.
Якщо наша влада впритул не візьметься за створення нових робочих місць, не докладе зусиль до відновлення повноцінної профтехосвіти, то все більше людей шукатиме кращої долі за кордоном. Хто наповнюватиме бюджет, аби годувати цю зажерливу владу? Кого вони обдиратимуть, якщо працездатне населення поїде у світи? Пенсіонерів? З них вони новими тарифами вже всі соки вичавили. Самоїдством доведеться промишляти. Може, хоч інстинкт самозбереження примусить владців думати про розвиток української економіки. Скоріше б він прокинувся.