Ця історія сприймалась би як гостросюжетний детектив, якби вона сталася, скажімо, десь у законослухняній європейській країні. Тут є все: загадки й інтриги, хитрі посадовці й заплутані сценарії. Однак у нашій корумпованій дійсності така історія, на жаль, дуже банальна. Але якщо ми ведемо мову про зміни у свідомості людей і нашому житті, то це мають бути не балачки та імітація, а конкретні зміни на краще для окремих людей, громад і суспільства в цілому.
У редакцію звернулося троє діючих військовиків — учасників бойових дій, жителів села Плоского в Броварському районі Київської області. У селі проживає ще 28 демобілізованих фронтовиків. У різний час їх було звільнено в запас, але жоден із них досі не одержав ані сотки обіцяної землі.
Попервах ситуація мені здавалася досить банальною: повільність деяких місцевих посадовців у вирішенні питань ветеранів АТО сьогодні не здивує («землі мало, на всіх не вистачає...»). Та коли з’ясував, що загальна площа земель в адміністративних межах Плосківської сільської ради становить 2732 га на 2000 осіб, то був приголомшений: на кожну душу населення разом зі старими й немовлятами в Плоскому припадає більше як гектар чорнозему! Як за такого рідкісного для більшості наших сіл багатства та й не знайти всією громадою для трьох десятків ветеранів хоч по діляночці? Незрозуміло...
З ветеранами АТО їдемо стареньким авто в Плоске. Уже на території сільради один із них, Вадим Шульга, показує величезні, до сотні гектарів, необроблені поля з бур`янами по пояс. Потім він зупиняється коло ділянки близько сорока гектарів, показує її й каже:
— Ця ділянка, як і ті, що ми бачили раніше, уже років п`ять стоїть необроблена. Її нам обіцяють виділити під містечко для атовців і молодих сімей. Але до справи так і не дійшло. Для нас це дивно, бо знаємо напевно, що в Броварському районі 95 відсотків ветеранів АТО отримали належні їм землі без особливих проблем.
Прямуємо в сільську раду. Дорогою Олег Арендар ділиться наболілим:
— Ми поміж собою домовились: якщо виб`ємо хоч кілька ділянок під забудову чи будь-яку іншу, то віддамо їх односельцям, які зазнали поранення. Це дивовижні люди. Узяти хоч би Андрія Становича. Йому майже п’ятдесят, 2014-го він воював у складі білоцерківської бригади. Танк Андрія підбили, коли росіяни регулярно крили наших із «Градів» і великокаліберної артилерії зі своєї території. Він дістав важке поранення, допомогу йому збирали волонтери й усе село.
Або ще один наш односелець — «кіборг», інвалід війни Сашко Руденко, який служив у ВДВ. Нині веселішого життєлюба я в селі не знаю. У нього золоті руки, він безвідмовно допомагає всім, хто його про це просить…
У сільраді нас зустрічає її голова Лідія Сергіївна Димчук. Уже через годину спілкування з нею стає зрозумілою причина її непопулярності в певних колах. До приходу на цю посаду жінку багато років незмінно обирали депутатом сільради. І саме вона стала тією людиною, яка розворушила ціле гніздо пожадливих можновладців і вже 16 років не дає їм реалізувати до кінця шахрайську схему присвоєння громадської землі.
Спільно з Вадимом та Олегом ми вивчили в оригіналах десятки офіційних, судових та інших документів, депутатських звернень і листів. Відверто кажучи, прочитаним та почутим були неприємно вражені не тільки молоді хлопці. Маючи довоєнний власний досвід роботи в селищній раді, автор цих рядків також був шокований, бо документи свідчили про абсолютно безсоромні, нахабні й цинічні дії колишніх посадовців як сільської ради, так і державних органів.
Не переобтяжуючи читача деталями, викладу суть справи. 1999 року в Плоскому змінився голова сільради, залишивши по собі цілковитий безлад у документації, і тільки рік по тому випадково місцеві депутати дізналися, що сільрада рішенням сесії свого часу передала в постійне землекористування місцевому державному сільгосппідприємству понад 2 тис. га землі. Підприємство вже навіть має державний акт на право постійного користування цією землею. А це були землі громади, які за чинним законодавством підлягали розпаюванню та передачі у власність жителям плосківської громади! Люди вдарили на сполох.
Дещо для розуміння: усі протоколи, виступи депутатів, рішення стосовно кожного питання кожної поточної сесії має бути зшито в окрему справу. Кожне рішення та зшивку скріпляють мокрою печаткою та кількома підписами. Потім справу подають у прокуратуру для перевірки законності ухвалених рішень, після чого по одному примірнику справи залишається в місцевій раді, прокуратурі й державному архіві.
У цьому разі плосківські активісти мають на руках один із таких примірників, у якому рішення про передачу земель відсутнє. Далі починається найцікавіше. Жителі села звернулися в районний державний архів із запитом щодо отримання копії рішення тієї сесії. Але у відповідь почули: унаслідок пожежі запитувані документи втрачено.
2008 року до сільського голови Плоского з колективним листом звернулись депутати сільради, які 1999-го начебто ухвалювали рішення про передавання земель. Вони категорично заперечують сам факт існування такого рішення й просять його скасувати як таке, що не існує й тому є незаконним. Того ж року сесія сільради скасувала фіктивне рішення, але ні в прокуратурі, ні в суді активісти не дістали підтримки. Суд відмовив у скасуванні рішення, якого не було, мотивуючи це… ненаданням його тексту.
Лідія Сергіївна розпачливо звертається до мене:
— Може, ваша газета допоможе? Душа болить за хлопців, які за нас воювали, стали інвалідами війни, за всю громаду. Коли мені сказали, що наша справа має невизначену судову перспективу, то я взялася за неї з іншого боку. Поїхала до колег із сусідньої області, які втрапили в аналогічну халепу й виграли справу завдяки втручанню високопосадовців. Тепер маю надію повернути у власність громади хоч би 40 га для атовців і молодих сімей під забудову та 200 га під розпаювання також для їхніх сільгосппотреб. У Верховній Раді навіть лежить проект постанови щодо повернення цих площ у власність громади…
Активність Лідії Димчук, вочевидь, комусь дуже не сподобалася, тому що в Плоскому довкола земельного питання закручується новий сценарій. Спочатку до голови звернувся впливовий у сусідній селищній раді підприємець із недвозначною пропозицією: «Прийми на сесії рішення про передачу мені в оренду 500 га земель із тих, що передано підприємству… Знаю, що все там незаконно, але це будуть не твої проблеми…» Звісно, його пропозиції не прийняли. А вже наступного дня троє плосківських депутатів розгорнули в селі активну кампанію щодо об`єднання із сусідньою селищною громадою в рамках законодавства України про об’єднання територіальних громад.
— Схоже, ці пройдисвіти вважають себе найрозумнішими, — усміхається пані Лідія. — У разі об`єднання наших рад у Плоскому залишиться два депутатських пости, у сусідньому селі — за двадцять. Недавня фінансова перевірка засвідчила, що тамтешнє сільгосппідприємство майже на фінансовій мілині. Далі все просто: підприємство банкрутує, його землі відповідно до законодавства переходять у власність тамтешньої громади, і хитрунам буде що дерибанити…
Поки боротьба за фактично вкрадені в громади гектари загострюється, Олег із Вадимом узяли у своїй військовій частині відпустки. Вони мають намір створити в селі громадське об`єднання атовців та увійти до складу ГО «Всеукраїнська спілка учасників бойових дій та учасників АТО» й продовжити боротьбу за справедливість. Планують звернутися до Президента України, у Конституційний Суд України, а також у Верховну Раду. І стоятимуть атовці за українську громаду, як на фронті, твердо.
Gismeteo 
