Ми є свідками кардинальних змін, ставлення до власного виробництва, бізнесу в багатьох країнах, передусім найбагатшій — у Сполучених Штатах Америки, де новообраний Президент Дональд Трамп головним пріоритетом розвитку США визначив власне виробництво, створення нових робочих місць, запровадження реформ податкової системи для полегшення в американському виробництві та інші. Навіть раніше побудовані заводи в Мексиці, Китаї Трамп повертає на територію США. Бо за цим десятки тисяч нових робочих місць. Мета Трампа — зростання економіки, підвищення конкурентноздатності, нові робочі місця. Й оскільки ця країна останнім часом вважається однією з найкращих наших друзів, то, певно, і ставлення до вітчизняного виробництва, робочих місць у нашій державі мало б бути  аналогічним.

Але маємо наступне. Щомісячно ростуть ціни на електроенергію, з початку року на 3,2%. Збільшилася вартість електроенергії для промислових споживачів, за минулий 2016-й вона виросла на 30%. І найновіше. З 1 лютого «Нафтогаз» підвищує ціни на газ для промисловості на 20% порівняно з січнем, а це майже 11 тисяч гривень за 1000 кубічних метрів з транспортуванням.  Вбивчі рішення для конкурентноздатності вітчизняних підприємств, сотень тисяч робочих місць! Це призведе  або до страшенних фінансових збитків для підприємств — а це шлях у безодню, або до втрат через збільшення цін на кінцеву продукцію ринків збуту, що загрожує зупинкою підприємств, закриттям робочих місць.
Ми ще раз стаємо свідками, як корпоративні інтереси Міненерго, «Нафтогазу» не враховують катастрофічні економічні наслідки для вітчизняного виробництва. Чиновники обґрунтовують, що це пов’язано зі змінами цін у Європі, але, по-перше, це не 2-3%, а всі 20%, а, по-друге, — протягом фінансового (контрактного) року такі зміни постачальниками газу в Європі неможливі, бо укладені договори цього не дозволяють.
Щодо ціни електричної енергії для промисловості і населення, то тут питань взагалі більше, ніж відповідей. Ще влітку минулого року в кулуарах зазвучало магічне слово «Роттердам +». Особливого значення ми цьому  не надали, але в останні місяці маємо таку інформацію: «Ціна на електроенергію в Україні розраховується за формулою «вартість вугілля у порту Роттердам плюс вартість доставки до України» і це становить 63 долари за 1 тонну». В той же час ціна вугілля в Україні — 44,2 долара за тонну. Різниця — 18,8 долара, тобто — більше 500 гривень за тонну. До речі, багатюща Японія, ВВП якої більш, як у 50 разів перевищує український, імпортує вугілля за 56 доларів за тонну! Виникає питання: чому аж на 500 гривень переплачуємо фактичну вартість електричної енергії? Адже в порт і з порту Роттердаму Україна вугілля не завозить (а схема ціни таке враховує), але ці відстані включені в ціну 63 долари, як транспортні витрати із розрахунку 15 доларів за тонну «перевезеного» вугілля? В цих енерговугільних питаннях багато непрозорості, неясності, і чи знає хтось в Україні, що тут є насправді? Але для нас це жорсткі реалії — промисловість і населення сплачують за те, чого не отримують. І в той же час щомісяця вартість електроенергії все одно зростає. Нас обурює те, що підприємства, які з багатьох причин і так заледве виживають, ще й тут повинні стояти на колінах. Люди, які працюють на підприємствах, через ціни і тарифи вимагають збільшувати зарплату. Як їм пояснити, що це неможливо, що немає звідки? І в цих умовах ми повинні сплачувати за те, чого не отримуємо! Бо в нас «Роттердам +»!..
Чому ніхто не стане на захист вітчизняної промисловості?
Можливо, не всі, хто читає наше звернення, хто готує матеріали для подальших рішень, для реагування, володіють усіма складовими проблеми. Для них змушені пояснити, чому така ситуація знищує фундамент нашої економіки — виробництва, де створюються додаткова вартість, зарплати для сотень тисяч працюючих, податки в казну держави і Пенсійний фонд, в місцеві бюджети, експортна продукція яких оплачується валютою і поповнює валютні запаси держави.
У виробництві є така економічна категорія, як собівартість продукції, до якої входять вартість енергоносіїв, комплектуючих і матеріалів, зарплата працюючих. Це основні складові. Від рівня собівартості визначається ціна готової продукції, яка не повинна бути вищою, ніж у конкурентів, а тому якщо аж до 20% збільшується вартість енергоносіїв, то і собівартість значно зростає, в той же час ціну на продукцію підняти неможливо, а це означає, що інші складові собівартості треба зменшувати. І практично, єдине, що можна зменшити, — це заробітна плата. Хоча відомо, що заробітну плату на вітчизняних підприємствах потрібно значно підвищити. Люди цього вимагають, адже зростають тарифи і  ціни практично на все. Підприємства повинні бути прибутковими, фінанси збалансовані, бо інакше виникають збитки, а це шлях у прірву, до зупинки підприємств, а далі  — їхнє автоматичне знищення.
У рішеннях центральних органів влади повинні враховуватися наслідки для вітчизняних підприємств. Ми постійно чуємо декларації, що всі вболівають за виробництво, робочі місця, а насправді — маємо іншу ситуацію. Не можемо не наголосити на проблемі модернізації (оновлення обладнання, технологій) вітчизняних заводів — це їх конкурентоздатність. Відомо, що банківська сфера не може забезпечити фінансування цієї проблематики. Але роками закривати очі на цю ситуацію неможливо, без модернізації наші підприємства приречені.
Правління Об’єднання організацій роботодавців готує розрахунки, обґрунтування до центральних органів влади, народних депутатів щодо недопущення такого в майбутньому.
Вважаємо, що повинні бути розроблені і затверджені засади промислової політики в нашій державі, якими і мають керуватися всі, хто приймає відповідні рішення.
І ще одна тема. Так сталося, що в державі немає структури на рівні міністерства, яка  відповідає за промисловість, її стан і розвиток. Ми знаємо, що кожна постанова уряду чи інший документ перед тим, як бути підписаним, отримує візу відповідного міністерства. Спочатку відбуваються узгодження, заперечення, додаткові обґрунтування, документ візує  профільне міністерство і лише після цього його підписують Прем’єр, Президент чи скеровують до Верховної Ради. Хто ж професійно, кваліфіковано, з державницьким рівнем  відповідальності  ставить візу за ПРОМИСЛОВІСТЬ? Ми проти збільшення кількості міністерств, але чому базова галузь економіки, її фундамент — промисловість —  є практично  некерованою на найвищому рівні влади? Зараз функції вищого державного менеджменту в сфері промисловості виконують (за великим рахунком) невідомі підрозділи Міністерства економічного розвитку і торгівлі. Навіть місця для слова «промисловість» у назві міністерства не знайшлося! Чи можуть вони, на рівні з іншими монстрами, відстоювати інтереси промисловості і держави, 2,6 мільйона людей, які там працюють?