Та найперше — дорогу до неї прокласти б.

Село, що крилами розкинулося по обидва береги річки Студениця в одному з наймальовничіших куточків Дунаєвеччини, направду вмирало вже тричі. Й коли у 2010-му в Трибухівку приїхав Олександр Мартинюк, тут доживала віку остання його мешканка — Галина Калинюк. Її син Анатолій, Сашко (дитинство якого минуло у цій місцині, де колись мешкали його дідусь із бабусею й інші родичі по батьковій лінії) та ще Сашків товариш із сім’єю і стали першими поселенцями  села, яке оживає втретє.

— Бо ж треба комусь відроджувати добру славу «великої держави» Трибухівка, — підморгуючи до колеги, мовив Олександр.
Сергій Домков, учитель історії та правознавства Великожванчицької школи, крає- знавець, депутат Дунаєвецької районної ради, та Олександр Мартинюк, який, до речі, також входить до комітету стратегічного розвитку громади, але Дунаєвецької ОТГ — місцеві активісти. Вони і погодились бути нашими гідами до майбутньої туристичної мекки. Щоправда, дістатися до цієї глибинки можна не завжди і не всяким видом транспорту. Тож хлопці очікували на нас у центрі Великого Жванчика, затим пересадили до свого всюдихідного позашляховика і повезли до місця призначення. Дорогою (точніше — абсолютним бездоріжжям) і повідали про славну тутешню історію, зупиняючи час від часу авто, аби ми могли помилуватися заворожуючими краєвидами.
Проминули Ліпіни — невеличке село ліворуч, у якому також зосталося кілька живих хат. Ген на горбку праворуч — хутір Пріски (в історичних джерелах згадується як Пруський), де мешкає кільканадцять душ. З правого ж боку видніється висохлий ставок, що колись аж кишів рибою, з такою гарною назвою «Мушня». Ліс, що навпроти, нарекли так само. Пригальмовуємо, щоб прочитати табличку з написом: «Заповідна зона — рідкісні трави та рослини».
— А он там, в долині яру, — розповідає цікаву легенду Сергій, — за переказами старожилів колись давно жив монах-відлюдник. На тому місці досі збереглися залишки чогось схожого на склеп. А ще є припущення, що тут був вихід одного з підземних ходів, що тягнувся аж зі Жванчика з панського маєтку. За кілька десятків кілометрів, за колишнім хутором Баба, ця улоговина примикає до більшої — «Совиного яру».
Наступна зупинка — на горі перед самою Трибухівкою. Ось вона вся — у глибокій долині річки Студениці, схована поміж верб...
— На протилежному боці Студениці, правіше на горі, — продовжує екскурсію Олександр, — є унікальне джерело «Герасимовича» (за переказами гайдамака з таким прізвищем жив тут). Вода у ньому — життєдайна, я спеціально возив її в лабораторію на дослідження. І б’є вона під таким тиском, що аж водоспад утворює. Якісь ділки взялися неподалік розробляти кар’єр і ледь не знищили джерело, але нам вдалося врятувати цю перлину природи.
Територія Трибухівки заселена людьми ще з часів енео- літу, про що свідчать чис- ленні археологічні пам’ятки. Але перші писемні згадки про цей  населений пункт датуються лише другою половиною ХІХ століття. Незважаючи на свою периферійність, Трибухівка вже тоді могла похвалитися великим винокурним заводом та водяним млином, побудованими жванчицьким поміщиком Ігнатієм Хелмінським, школою грамоти (1882 р.). За матеріалами першого загального перепису населення 1897 року тут проживало 227 осіб. Початок     ХХ століття запам’ятався повстанням селян (1906 р.), які самовільно захопили 20 десятин поміщицької землі. Вже у 20-х роках за радянської влади у Трибухівці створені своя сільська рада, а затим господарство «Колос», побудовано Будинок культури, магазини, продовжувала діяти початкова школа. Згодом, у ближчі до сьогодення часи, знову ж таки найпопулярнішим місцем відпочинку був місцевий клуб, недарма ж у центрі збереглися руїни як старішої, так і новішої будівель. В останній, до речі, підлога вимощена з кахелю мозаїкою. Шкода лише, що це, власне, й усі залишки тутешньої культури...

Ні вікон, ні дверей, роздовбані стіни та підлога, виколупана електропроводка, навіть цвяхи з брами — і ті не полінувалися повиймати всюдисущі злодюжки — такі ж, як і довкруж, руїни застав Олександр і на своєму обійсті. Й куди не кинь поглядом  — “ліс” із бурянів у зріст людини...
Власне з розчистки території та облаштування побуту й починали своє тутешнє життя-буття новітні поселенці. Сашко не забув насамперед вселити у батьківську хатину дух предків — повернув на чільне місце святі образи...
За кілька років Трибухівку було вже не впізнати. На галявині у центральній частині села, що вже нагадувала ледь не англійський газон, з’явилися зона відпочинку, “літня” кухня з піччю та мангалом, столи з лавками під накриттям, альтанки, викопано і ставочок, який заповнюватиметься водою з отого цілющого джерела. Місток через Студеницю пофарбували патріотично — у жовто-сині кольори. В річці причаївся дерев’яний віз, старовинними речами оздоблено й номери тутешнього “готелю”, під який Сашко відвів одну з хатин. На викупленому  у сусідів обійсті облаштував лазню з парилкою, у себе на подвір’ї збудував гарну колибу... Словом, туристів тепер є де приймати.
Утім, перші гості завітали до Трибухівки ще в червні 2013-го. Олександр за власні гроші (мав деякі заощадження, адже працював і підприємцем, і був на заробітках за кордоном) та коштами своїх друзів, з допомогою таких як Сергій активістів організували та провели “Зелені свята”, День молоді, Івана Купала. На останні гуляння з’їхалося зо шість сотень люду! Конкурси, концерти, виїзна кухня... Селяни, котрі так важко працюють, нарешті отримали можливість і повеселитися та відпочити. У липні того ж року Трибухівка ще приймала всеукраїнські змагання зі страйк-
болу. Але наступного року в Україну прийшла війна. Тому у 2014-му провели лише один благодійний концерт, зібрані кошти від якого передали на потреби АТО. Й аж минулого літа вирішили знову відродити свята — організували перший літній фестиваль. Незабаром планують провести вже другий, адже бажаючих взяти участь у дійстві — хоч відбавляй...
— Задумів є дуже багато, — діляться хлопці. — От хочемо у Жванчику створити центр культури та дозвілля, аби і школярі та молодь, і люди старшого віку мали де провести свій вільний час. Спорт також треба розвивати, бо ж маємо прекрасні резерви — торік наша футбольна команда посіла друге місце в районі. Або, скажімо, добре було б відродити у Жванчику торговицю, якою славилося наше село у минулому. Та, зрозуміло, насамперед для реалізації подібних ідей потрібні фінансові ресурси. В казні ж об’єднаної територіальної громади на все їх не вистачає. Процес реформування призвів до необхідності по-новому подивитися на забезпечення потреб сіл. Щоб вирішувати такі питання, необхідна самоорганізація населення. Наше вирішило  створити громадське об’єднання “Патріоти села” і вже від його імені залучати до співпраці спонсорів, реалізовувати інноваційні проекти (розробляти програми під грантові кошти). Нашу ідею підтримує і надає необхідну допомогу керівництво та особисто голова ОТГ Веліна Заяць. Маємо надію, що в майбутньому на наші ідеї, проекти та діяльність звернуть увагу інвестори та меценати.
— Я, окрім всього, — продовжує Олександр, — взявся писати інвестиційний проект, аби далі розвивати зелений туризм. Адже цей край і справді можна перетворити на туристичну оазу...
За наявності чималих коштів, звичайно. Он скільки їх треба лише на те, щоб прокласти до Трибухівки дорогу, бо зараз тут можна хіба раллі для справжніх відчайдухів влаштовувати. Але наші співрозмовники — затяті оптимісти, сповнені величезного бажання відродити та наповнити повноцінним життям ці прекрасні села Дунаєвеччини. І допоки народжуватимуться такі небайдужі громадяни в українській глибинці — зникнення й забуття їй не загрожує.