Побачити свого сусіда, який нещодавно збирався в одну з прибалтійських країн на заробітки, аж ніяк не сподівалася.
— Що сталося, Олеже? Ти ж мав бути у Ризі?
— Ет... Не дурний, певно, видумав, що «як бідному женитися — то й ніч мала». Не взяли ні на кран (чоловік має фах кранівника), ні просто водієм. Сказали, що у 55 років не варто вже й далеко за ворота виходити, не те що за кордоном роботи шукати.
— А що, у тій рекрутинговій компанії, через яку оформлявся, про це не знали? Хоч гроші повернуть?
— Повернуть... Дочекаєшся. Назад спеціально їхав через Київ. Зайшов у їхній офіс. Але мене там просто виставили за двері та сказали, аби наступного разу уважніше читав угоду, мовляв, жодної відповідальності за непрацевлаштування через мій вік вони не несуть. Не знаю, як тепер дивитися мамі у вічі — вона ж все до копієчки мені віддала, бо ж, думалося, за кілька місяців відроблю. Ні, такого приниження я ще не переживав.
Переживав, Олеже, переживав. Адже те, як велося тобі досі, можна назвати хіба суцільним приниженням...

Чоловік замолоду працював на одному з хмельницьких заводів. Та підприємство не змогло втриматися на плаву і наприкінці горезвісних 90-х пішло на дно, викинувши у море безробітних кілька тисяч працівників. Дружина без проблем влилася в ряди базарників і дуже швидко змінила не лише свій гардероб, а й чоловіка — на багатого та успішного власника кількох кіосків з дорогим заморським крамом. А Олег перекваліфікувався у будівельники. Щоправда попервах довелося тричі змінювати місце роботи, бо все натрапляв на нечесних власників або й геть пройдисвітів. Та з останнім керівником, схоже, пощастило — і порозумілися, і спрацювалися, і майже дванадцять літ шоферував він на цьому ПП.
Кажуть, до всього людина звикає. От і Олег пристосовувався та звикав. До нелегкої, часто понаднормової праці. До того, що практично усі вихідні доводилося виходити на роботу, щоб поремонтувати свою вантажівку. До невисокої зарплати, якої ледь вистачало на цигарки, сякий-такий одяг та на хліб з маслом, як мовиться. Але він невибагливий, йому більше й не треба. Сім’ї ж не мав. («Кому такий бідний роботяга треба», — не раз чи то серйозно, чи жартома відповідав Олег на кпини сусідів та знайомих). До неньки в село навідувався зрідка, тож на скромний гостинець з оселедця та півкіла цукерок завжди міг розкошелитися.
За великим рахунком, навіть отаке, майже аскетичне, існування цього чоловіка, також можна назвати принизливим. Бо хіба це життя, коли ти, молодий і повний сил, та не можеш собі дозволити ані кудись поїхати, ані відпочити, ані запросити когось на каву чи бодай вдягнутися, взутися у добротні речі та смачно попоїсти?
Та, виявляється, то ще були кращі часи. Справжня скрута настала, коли клятий долар підскочив утричі, а за ним стрімко подалися вгору ціни практично на все, включаючи суттєве здорожчання комуналки, що призвело до зубожіння не лише соціально вразливих верств населення, а й людей працездатного віку, таких, до прикладу, як Олег.
Виходячи не перекур, чоловік не раз ділився наболілим:
— Віриш, соромно брати у мами, яка вже ледь себе обходить, харчі, просити, аби ще й відварила той буряк та моркву (бо їй на газовій плиті це дешевше, аніж мені на електричній). Хоч крізь землю провалися, коли тицяє мені в кишеню десятку-дві, а я беру, перед тим і так переполовинивши її пенсію. Принизливо на кожному кроці себе обмежувати: чай вдома стараюся пити лише раз на день, машинне прання замінив ручним, пилосос — на віник, телевізор дивлюся вряди-годи, голюся все частіше на роботі, щоб вдома електробритву не вмикати... Та як не стараюся, все одно ніяк не годен вкластися в отих найдешевших 100 кіловат за електроенергію. Навіть не уявляю, скільки ж то доводиться платити за неї сім’ї, приміром, з трьох чоловік, та ще й у нашому, обладнаному електроплитами, будинку! А воду знаєш, як навчився економити? Не закручую повністю кран, залишаю, щоб прокапував, — так за день і набирається відро «дармової» води, адже лічильник при цьому не крутиться... Оце ділюся з тобою секретом, як «обманювати державу», і аж самого сором пече. Та що вдієш? — Це ж вона, держава, і змушує нас так чинити.
А ще збираюся врешті- решт покинути курити, бо ці відносно дешеві цигарки, на які перейшов, направду бридкі. Може, й добре, що тютюн і спиртне дорожчає — здоровіші будемо. Шкода, на теплі зекономити не можу (лічильник у нашій дев’ятиповерхівці спільний на увесь під’їзд, і, зрозуміло, температурний режим підтримується середній, щоб і сім’ям з дітками було комфортно), інакше ще й тут «двох зайців убив би» — і платив би менше, і в прохолодному приміщенні краще зберігся б...
З власного досвіду раджу Олегові, на чому ще можна зекономити. Скажімо, купивши лише перший раз мийні засоби з дозаторами та розпилювачами, надалі замінювати їх розфасованими у звичайну тару — не платити за упаковку значно дешевше. За покупками ходити до великих магазинів — там часто бувають знижки й усілякі акції, особливо на продукти, у яких закінчується термін придатності. Оновлювати свій гардероб лише по секон-хендах та стоках, до того ж у міжсезоння там можна придбати речі практично за копійки...
Але навіть розмовляти постійно на ці теми стає все неприємніше. Чому, хотілося б запитати можновладців, українців так принижують? Чому ми — повносправні, здебільшого трудолюбиві та освічені — змушені або поневірятися по світах, виносячи судна з-під європейських пенсіонерів, та по-рабськи працюючи на плантаціях заможних країн, або, коли немає змоги виїхати за кордон, перебиватися з хліба на воду, економлячи навіть на речах першої необхідності? Бо вартість мінімального продуктового набору, що є тільки однією з частин споживчого кошика, становить 1 240 гривень. І це — без урахування вартості ліків, тарифів та іншого.
 До речі, про той же «кошик». У жовтні минулого року Кабінет Міністрів України видав постанову про затвердження наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг для основних соціальних і демографічних груп населення. На середньостатистичну сім’ю, до прикладу, на місяць виходить 3,5 шматка туалетного мила та півпляшки шампуню (125 мл), 2 пачки прального порошку, 1,4 тюбика зубної пасти і 3 рулони туалетного паперу. Для чоловіків передбачено одні штани на чотири роки, светр — на три роки, одні плавки на 10 років, пара чобіт — на п’ятирічку. Жінки ж, згідно з переліком, можуть обійтися на рік всього трьома парами колготок, парою чобіт на три роки, шапку ж належить мати одну протягом чотирьох років. Виходить, працюючому українцеві на роботу треба ходити не тільки голодним, але і частково одягненим. Діти обділені памперсами та іграшками. І взагалі: вони, в принципі, «не ростуть» — такий висновок можна зробити з того, що норми в тому ж «кошику» для них практично такі ж, як і для дорослих. Добре хоч знову не забули про необхідність шкільного приладдя.
Отже, достатньо один раз поглянути на список продуктів, товарів і послуг, включених у кошик, щоб зрозуміти — українці живуть тільки для того, щоб їсти найдешевші продукти, доїхати до роботи і померти в молодому віці через неможливість заплатити за лікування...
Після ось такого «покращення» життя, яке забезпечила нам післямайданна вже влада, я особисто нічого доброго ані від уряду (навіть і переформатованого), ані від народних депутатів та президента (вчасно чи й достроково переобраних) не очікую. Сподіватися залишилося хіба на єдине — що ось-ось межу приниження мого народу буде перейдено і він таки підніметься супроти цього.