Мальовниче селище Зіньків Віньковецького району здавна славиться м‘ясною продукцією. А  хто побував тут,  не залишився байдужим до побаченого та скуштованого. Адже зіньківська ковбаса  – делікатес, який вудиться на бантині, перед цим зав‘язується тонкою ниткою у кільце і пахне до запаморочення…
Селище – здавна своєрідна ковбасна столиця України, та й не тільки. Адже цей виріб знають у ближньому та далекому зарубіжжі. Хоча вона чорна на вигляд, але надзвичайно смаковита за своїм ароматом. Тож, хто не приїде у Зіньків, розпитує тонкощі виготовлення цього  дива.

Проїжджаючи селом, ми також не втрималися та завітали до ошатної оселі Валентини Василенко. На подвір‘ї панував апетитний аромат копчення та в‘ялення.  Господиня  люб‘язно запросила нас на кухню, де якраз випікалися ковбаса та домашній хліб.
 – У нас,  –  розповідає пані Валентина,  – ковбасу випікають переважно жінки. Це споконвічне й незламне правило Зінькова. А от домашній хліб, який, до речі, знають та полюбляють не лише у Зінькові, а й за його межами, пече не лише мій чоловік Валерій, а й багато інших. Свого часу він змайстрував піч, а у своєї мами перейняв технологію випічки, і тепер наш хліб користується великим попитом у людей. Та все ж таки зіньківська ковбаса – це наш так званий бренд.
 – У чому ж її секрет?  – поцікавилися ми.
 – У технології виготовлення, – відповіла майстриня. – По-перше, для виробництва береться лише п‘ять компонентів: м‘ясо, сало, часник, сіль і перець. По-друге, добирається тільки найкраще м‘ясо. Бажано, щоб це була свиня, вигодувана на молоці. По-третє, відбирають на зіньківську ковбасу лопатку, задній компель і м‘ясо з ребер. Завдячуючи останньому компоненту, м‘ясна начинка не буде пісною.  Усе це старанно подрібнюється, додається дрібно нарізане сало і тривалий час перемішується. Потім змішується з часником, якого використовують до кілограма на один заміс, перцем і сіллю.  У жодному разі не допускається навіть найменше засмічення  м‘яса плівками чи прожилками. Потім цією відбірною масою дуже тісненько набивається кишка, аби не було там повітря.
За тим наступає найважливіший процес – теплова обробка. Починається не з печення ковбаси, не смаження, а вудження, себто, гартування, дозрівання у диму. Відтак ковбаса доходить до кондиції лише тоді, коли порізане сало буквально плавиться. Потрібно зауважити, що усе це дійство відбувається винятково на вишневих або черешневих дровах, словом на вугіллі з плодових дерев. До того ж, цей процес триває впродовж п‘яти годин. За цей час «криве» м‘ясо у диму висить кільцями на бантинах, тричі, а той більше змащується свинячою кров‘ю. Відтак продукція набуває привабливого темного кольору зі смачною неповторною скоринкою.
Звичайно, виготовлення м‘ясної продукції у Зінькові – це самобутній промисел знаменитих вуджених ковбас, який живе і процвітає впродовж багатьох років. Кулінарний шедевр, котрий вироблений у конкретному місці і з місцевих продуктів контрольованої  якості. Приміром, в Італії він мав би статус знака найвищої якості, який захищений державою. Якби ми запровадили подібні стандарти у нашій країні, то без сумніву, під такий захист неодмінно потрапив би цей, крім багатьох інших, дивовижний продукт – зіньківська ковбаса.