З одного боку, їх можна назвати антагоністами. Бо їхня непримиренність, нагромаджена роками, розбурхувана, можливо, заздрістю одне до одного, а, швидше, нерозумінням і незнанням, завжди викликала суперечки: якому ж пенсіонеру все-таки краще живеться, міському чи сільському? І починалися нескінченні суперечки.

«Та їм спокійно живеться, — доказували сільські, — нічим не переймаються. Магазини усі поряд, лікарні теж. Живуть у чистоті. Тільки й залишається, що губи підмалювати і на прогулянку до парку йти».
«А них продукти постійно свіжі, — міські у відповідь, — яйце від своєї курочки, молоко і сметана — від своєї корови чи кози, м’ясо — зі свині чи гуски. Їм же гроші практично нема на що витрачати. А з одягу чи взуття теж дрібниці потрібно, чобітки й куртка найдешевші, китайського виробництва, бо куди, власне, у селі ходити, перед ким обновками хизуватися?»
«Та вони навіть не уявляють, — розпалювалися сільські, — як тяжко треба трудитися біля тієї худоби й птиці, щоб яйце свіженьке з’їсти! Часом нема вже ніякої сили людську страву приготувати з тих продуктів. Або й продуктів нема уже, бо всі продані: жити ж якось треба. Хай би спробували в тих гноях з ранку до ночі товктися, тоді б зрозуміли, що набагато легше купити десяток яєць і “півторачку” молока, і якраз на тиждень, чи й на більше, вистачить. Купив, поклав у холодильник, та й сідай у крісло книжку читати: заслужений відпочинок все-таки!»
«У нас теж дачі є, — огризаються окремі міські,— і ми теж знаємо ціну праці біля городу. І нам, можливо, ще важче, бо до тієї дачі добиратися треба щоразу. Не так же, як у селі, що відчинив двері і вже, вважай, на городі».
«Хай не плачуть, — обурюються (і справедливо, дозволю собі зауважити) сільські: вони ж щоденно користуються пільгами на безоплатний проїзд у міському транспорті. Та ними тролейбуси забиті так, що молоді, працюючі люди не можуть до салону потрапити! А ми в селі як тією пільгою скористаємося? Куди поїдемо? Хіба на тачці хтось до городу вивезе!»
Або ж останнім часом з’явилася ще одна можливість безоплатного проїзду в селі (і це, скажу вам, вищий пілотаж!): у причепі міні-тракторця, разом з реманентом городнім, з мішками картоплі. Нині це масово можна побачити по всіх селах. З одного боку, це позитив, бо, значить, можуть люди придбати собі тракторця, який мало не всю роботу допомагає їм переробити. І серце звеселяється, коли бачиш, якою кумедною компанією можуть часом їхати у тому причепі: і старі, і малі, і собаки, і коти, і кози. Це зворушує. Але, крім того, пронизує відчуття якогось, певно, відчаю: Господи, бідне моє село, бідна моя Україна...
Втім, повернемося до розмови про те, кому ж, все таки, краще живеться на нашій землі у пенсійному віці: селянам чи містянам? І ось тут, повертаючись до початку матеріалу, мусимо визнати, що, з іншого боку, ніяк не можуть бути вони антагоністами. Тому що всі вони в одному човні, точніше, вутлому човнику, який, сильно хитаючи, щоразу накриває висока хвиля. Ті, що у човні, захлинаючись, починають гарячково вичерпувати воду: хто квартою, хто мискою, а хто просто жменею. Тільки вичерпали, заспокоїлися, призвичаїлися, тихенько пливуть собі далі, аж тут знову — хвиля, ще вища від попередньої. І все починається спочатку. Тільки часу на це більше йде та зусиль. І після цього вже й заспокоїтися несила...
Так от, не антагоністи вони, а брати по нещастю. Бо випала їм нелегка доля: бути пенсіонерами у нашій державі. Нехай мені хтось скаже, що 1657 гривень (саме такий середній розмір пенсії на Хмельниччині) — сума, достатня для гідного життя. Та, навіть враховуючи наявність субсидії, яка нібито дозволяє продовжувати конвульсії, які очільники нашої держави мають сміливість і нахабство називати життям, пенсіонером бути — непросте випробування. Про це повинен пам’ятати кожен. Бо я абсолютно всім бажаю досягти пенсійного віку, який у нас все вищий і вищий, але й бажаю відповідно готуватися до його настання — як до великої боротьби за виживання.
Їх відразу помітно. У натовпі, у тролейбусі, у магазині. Ще вчора, здається, були повні сили, працювали, заробляли на прожиття. Нині вже пенсіонери. Ні, вони охайно вдягнені, причепурені навіть. Але є щось у їхньому погляді таке, від чого хочеться зіщулитися і не думати, що і в тебе попереду те ж саме. І це не тому, що фізіологічно настала старість. Це, швидше, тому, що ти сам власну старість не зможеш матеріально гідно забезпечити (хоч і працював, зауважте, всеньке життя, і заробітки були не найнижчими). І починаєш боятися усього: можливої хвороби, щоб не стати тягарем для дітей; не доведи, Господи, проблем у дітей; зростання цін і підвищення тарифів; ще якихось реформ, які ніяким чином позитивно на життя не впливають, як би нас не запевняли.
Уже набридло порівнювати життя наших пенсіонерів з європейськими. Бо це кожного разу, як удар під дих, адже там на пенсії, знаємо, вони якраз і починають жити у своє задоволення. А в нас, як пенсіонер, то на ньому пальто мало не двадцятирічної давності. У руках сумочка — обов’язково з потертими ручками (найімовірніше, дочка віддала). Взуття — із секонд-хенду, часом моделі ще 80-х років. Зрештою, не тільки взуття, а й увесь одяг звідти (і що б ми робили без цих дешевих магазинів з їхнім нестерпним запахом?). А в магазині що пенсіонер купує (поспостерігайте за ним, коли він ходить з кошиком по супермаркету, наче по музею): півхлібини, суповий набір з кісток, може, шматочок масла, пакет молока, дешеві яйця і взагалі усі акційні       товари.
А їхні зуби? Точніше, відсутність зубів або ж коронки яскраво-жовтого кольору і вставні щелепи, які вічно випадають у найбільш невідповідний момент...
Знаєте, вони соромляться своєї старості, точніше, того, як вони живуть. Вони намагаються стати непомітними і нікому не заважати, насамперед, своїм дітям, які у теперішній час теж не знають, як звести кінці з кінцями. Пенсійний вік практично занурює їх у злидні. Це правда. І нема різниці, ти міський пенсіонер чи сільський. І вислів «заслужений відпочинок» звучить нині як насмішка. Бо навіть при сорокарічному трудовому стажі пенсію ти отримуєш дуже мізерну. Авжеж, нам пояснюють, що таке, мовляв, законодавство, і солідарна система накопичення не- ефективна, тому й необхідні у пенсійній галузі реформи. І реформи проводяться. Та результату не видно, хіба лиш один усі затямили, як пенсійний вік для жінок збільшили. Але чомусь ця неефективна пенсійна система не завадила тим, хто при владі, нараховувати й отримувати пенсії, які для простих людей воістину захмарними видаються!
Щоб вижити нині у нашій країні, треба докладати чимало зусиль. Мусимо дбати про себе самі, бо, як не прикро й неприродно, на державу надії дуже й дуже мало. Молодші працюють на кількох роботах чи їздять за кордон на заробітки. Молодші мають якусь перспективу хоча б тому, що вони молодші. А пенсіонерам набагато складніше. Спробуй влаштуватися на роботу у такому віці! У місті, хто ще має сяке-таке здоров’я, з усіх сил намагаються десь прилаштуватися, байдуже: легально чи нелегально. І навіть півтори тисячі гривень зарплати для них цілий статок: це, вважай, ще одна пенсія! У селі ж пенсіонери щосили по господарству пораються. В кого корова: молоко і сир продають, ще — яйця курячі, городину всіляку. Навіть яблука збирані бабусі до міста везуть. П’ятдесят гривень — теж гроші. Олію за них можна купити, пральний порошок, уже підмога в господарстві.
Але знаєте що вражає? Що, живучи по-чорному, пенсіонери наші, попри все, вхитряються відкладати якісь копійки на чорний день. Чому? А тому, що вони люто економлять на всьому. Навіть маючи субсидію, сидять практично без світла, аби зайвий кіловат не напалити. Більше того, й опалення газове не вмикають, спалюючи в грубці якісь патики, які тягнуть з найближчого лісу. Так робить одна моя знайома вісімдесятирічна бабуся. Їй треба було сплачувати за опалення (враховуючи субсидію) 480 гривень. Пенсія у неї не найменша — 1980. І що ви думаєте? Три місяці син умовляв матір не замерзати, опалювати хату по-людськи. Вона лише сміялася, спалюючи в грубці гіллячки — аби дух був. Коли ж він, приїжджаючи на вихідні, сам вмикав котел, аби хоч трохи нагріти хату, як вона сердилася! Докоряла йому, сумовито всміхаючись беззубим ротом, що їй, мовляв, не треба, не замерзне вона. Зате за зиму 2000 гривень для нього склала...
 А ще у неї на чорний день є тисяч вісім (як і в інших пенсіонерів, зрештою). За нинішніми цінами цих грошей на лікування, приміром, аж ніяк не стане. Хіба на якусь частину похорону, бо на всі витрати не вистачить. Тому й не дивно, що старші люди, захворівши, часто відмовляються від лікування. Хай уже на похорон ті гроші будуть, все ж дітям легше...
Знаєте, воно було б смішно, якби не було так сумно. Бо нинішнє життя наших пенсіонерів викликає навіть не подив, не співчуття, а, швидше, розгубленість. Якусь ошелешеність чи що. Просто, якби не жити у нашій державі, то неможливо уявити, як людина може виживати за ту злиденну пенсію, яку заробила за багато років. Нормальна людина з цивілізованої країни ніколи й нізащо цього не зрозуміє. Це розуміємо лише ми, бо саме наші пенсіонери вміють, наперекір лихові й владі, жити буквально за копійки.
Але чекайте, маємо новину: з першого травня зріс прожитковий мінімум — до 1624 гривень. Відповідно, зросла й мінімальна пенсія. Тепер вона становить 1312 гривень. На 65 гривень більше.
 Отож, як розбагатіють наші пенсіонери! І в селі, і в місті. І ніяких взаємних суперечок уже не буде. Всі житимуть у достатку й спокої. Настане тиша й благодать, як у «Кайдашевій сім’ї», коли груша на межі всохла. Пам’ятаєте?
Але ж ми, попри все, прагнемо розквіту. І хочемо, щоб наше життя нас не принижувало на кожному кроці. Бо що людина без гідності?