Я часто порушую це питання: яку країну ми будували більше двадцяти років? І не знаходжу відповіді, окрім однієї, — всі ці роки ми жили в країні, де переважав страх. Страшно було простим громадянам — втратити роботу, подачку, тобто субсидію, у формі компенсації за комунальні послуги, майбутню копійчану пенсію.
Саме тому працюючих, особливо бюджетників, раніше легко було змусити голосувати за провладну партію, легко було вивести на мітинги на підтримку влади, легко і безкарно позбавити не лише гарячої води й газу, а й житла. Саме тому суспільство не отримувало правдиву інформацію, громадянських свобод, плюндрувалися людська гідність.


Страшно було і бізнесменам. Їх душив не лише податковий прес, а й сама формула «процвітання бізнесу» — це лояльність до діючої влади, а ще краще родинна близькість із нею. Хто був не з владою, міг втрати не лише бізнес, а й свободу.
Можновладцям теж було страшно — втратити владу, джерело доходів. Страх втратити посаду змушував їх усіх весь час брехати своїм громадянам, а дипломатів — громадянам інших країн.
І всі ці роки ми, прості громадяни, намагалися вижити в цій країні страху, країні кланово-олігаргічного капіталу, де простих смертних і за людей не мають. На політичній карті клани — як рифи, хоча і наносилися на лоцію, та затушовувалися, приховувалися від людського ока. Гадалося комусь, що так легше маніпулювати громадською думкою. Аж ні.
Якою б витонченою не була ця політтехнологія, правда життя підточувала її. І ніхто вже не заперечує, що більшість нашого населення — голодранці, а жирує лише жменька олігархів. Ніхто не заперечує, що ми дуже далекі від справедливого суспільства, а розрив між багатими і бідними — зашкалює. Напруга в суспільстві досягла свого максимуму.
Що буде далі?
Ми на порозі змін. І передвиборна боротьба — це непросто арена політичного суперництва. Вона тут і суддя, котрий виносить вирок. Головний атрибут — розважливість, надійність, господарська обачність майбутніх народних обранців. За цими критеріями і оцінюють їх виборці.
Скажімо, жителі села Морозів Дунаєвецького району не вдоволені, що впродовж десяти років їм народні обранці дружно обіцяли відремонтувати дороги — як до села, так і до католицького цвинтаря. Але обіцянки так і залишилися цяцянками. Про це повідав мешканець села Іван Лукашак. Католицький цвинтар, як зазначив він, знаходиться аж за селом. Дорога до нього вся у вибоїнах, ямах, баюрах. Отож доводиться труну з покійником кілометрів два нести на руках. Цей факт підтвердила під час розмови і сільський голова Галина Яківна Кицюк. Хоча тут же додала від себе, що сільська громада, як і сільська рада, не має фінансових можливостей самотужки впоратися із цією проблемою, отож усі надії покладали на спонсорів. Але так і не дочекалися. І хоча спонсори могли підсобити, бо ж свої, земляки, живуть небідно як у столиці, так і в обласному центрі. На жаль, забули дорогу до рідної землі.
Ось так бідкалася сільський голова, де нараховувалося 178 дворів, 605 виборців.
Слово за словом, вдалося розговорити мешканців села і від них же дізналася ще про одну їхню біду — масове захворювання худоби. Спочатку, за твердженням мешканців, захворіли корівки на одній вулиці, потім ця біда перекинулася на худобу з інших вулиць. А там — і на інші села. Прямо диверсія якась, стиха перемовлялися селяни між собою. Дали знати у ветеринарну службу району — приїхали, виписали ліки. Як стверджують фахівці, на лікування пішло в кожній сім’ї від 400 до 1000 гривень. Що то було — не знають навіть в обласній ветеринарній службі. Лише запевнили журналістів, що віднині, тобто після редакційного тривожного повідомлення, ситуація під конт-
ролем обласних фахівців. Воно й зрозуміло чому, оскільки село Морозів Дунаєвецького району межує відразу ж кількома іншими районами, зокрема, Ярмолинецьким, Віньковецьким і Новоушицьким. Не дай Боже незрозуміла хвороба тварин гостюватиме й там. Нині, запевнили спеціалісти ветеринарного відомства, епідеміологічна обстановка нормальна.
Чи заспокоїлися на цьому мешканці прилеглих сіл?
Невідомо. Тим часом селяни Морозова масово почали обзаводитися козами. Як пояснюють вони самі, козу легше і обійти, і прогодувати, і з нею легше перезимувати. Ось така патріархальна налаштованість селян підказує триматися подалі від будь-якого неспокою чи розбрату, від будь-якої смути. При кожному інфляційному струсі, при черговому зростанні цін вони крекчуть і охають. І не тільки тому, що не спокушені в політиці. Все їхнє життя — це земля і господарство, вся дипломатія — це місцевий ринок. Усі турботи — про родину, землю, худобу, корми. Сільські трудівники не розчарувалися ані в своїй ріллі, ані в своїх руках. Вони розчарувалися в іншому — і бажанні держави захистити їх від усіляких пограбувань. Адже і цінова, і банківська, і податкова політики захищали і захищають донині інтереси крупного капіталу.
Пограбовані і зневірені, стомлені від обіцянок, на межі терпіння трудівники землі відчайдушно намагаються змінити своє життя на краще, вкотре сподіваючись на вибори.