Ніколи не думав, що колись прийдеться звертатися в газету зі скаргою. Ні-ні, не на дружину, хай здорова буде і добро їй ведеться (бо й мені від того якась дещиця перепаде), а на рідну (можливо, то слово вартувало б у цьому випадку взяти в лапки?), державу. Власне, й не на всю матінку-Україну, а на окремих її «високодостойних» чинів, що, прикриваючись благими намірами,  збурюють законослухняних громадян до неетичних висловлювань на адресу неньки і, що теж відкидати не варто,  до інших дій, які важко й уявити...
    Але про все по порядку.

Спекотного черешнево-вишневого липня чую перед ворітьми голос поштарки:
– Хазяїн! Вам лист заказний, розпишіться і отримайте!
Ставлю підпис на відривній смужці паперу, забираю листа. Дома акуратно розрізаю конверт, аби не пошкодити «посланіє», й дістаю цидулку, прочитавши яку, ледь не млію – йдеться про те, що в двомісячний термін я повинен сплатити податок на нерухомість в сумі – тримай, жінко! – майже тисячу сімсот гривень!..
Тримати прийшлось не мене – дружину, в котрої після озвучення суми «зашкалив» тиск. Спасибі лікарям невідкладної допомоги, владналось. З тиском, звичайно, не з сумою платежу.
Тепер щодо суми.
Живемо ми з дружиною в приватному будинку, збудованому (це слово теж вартувало б узяти в лапки, бо робіт всіляких ще гай-гай), за свої кровні, без допомоги, і, що теж потрібно визнати, без перешкод держави (ціни, звичайно, до уваги не беруться – то є несуттєве – з погляду тієї ж держави).
    Площа будинку – двісті з лишком метрів – аби не тіснитись, як у гуртожитках, в яких довелося провести чи не половину нашого спільного життя. Хотілося простору, тим паче, що й дітям теж треба мати свій прихи-сток – їх у нас з дружиною двійко, вже дорослі, живуть зараз окремо, а як воно буде в подальшому, час покаже. А може, й не час – виявляється, є й інші чинники, здатні суттєво вплинути на спосіб життя громадян. Їх «успішно» віднайшла наша держава в інституції податкової, чи фіскальної, як тепер милозвучніше лунає, служби.
Кожен громадянин, згідно з Конституцією, має право на житло. В ідеалі це так. Але реалії дещо інші.    
Отже: ...громадянин має право на 120 квадратних метрів неоподаткованої площі (нерухомості) в приватній будівлі – це вже не в Конституції, це в іншому законі, прийнятому Верховною Радою (правильніше було б сказати «протисненому» певними зацікавленими суб’єктами).
Може, хтось проти цього?.. Я особисто «за». Але: кожен громадянин!.. Як і озвучувалось під час обговорень і «окноплення» у Верховній Раді.
А що в реальності? У моєму випадку я, як власник, маю цих 120 метрів, і міг би бути цілком задоволений життям і уклінно дякував би владі за те, що дозволяє мені насолоджуватись мною ж таки (разом з сім’єю, звичайно) збудованим житлом. Спасибі за моїх 120 метрів, владо!..     
А що ж дружина, котра зірвала руки й серце при будівництві будинку, недосипала й недоїдала, та ще й дітей і стареньких батьків доглядала? Має вона право, набувши разом зі мною решту отого «майна», проживаючи спочатку лише в  перекритому цоколі, і поступово «освоюючи» нові приміщення, допомагаючи мені в будівництві, користуватись іншою частиною загальної площі? Виходячи з «логіки» податкової – НІ! Бо не є співвласником! Отже, вона просто співмешканка, чи квартирантка?..
Але на перше, й на друге потрібно, виявляється, мати відповідний документ!
Відала об тім дружина на зорі нашої держави, коли й наша сім’я розпочинала зводити житло, не чекаючи на обіцяну ще при Союзі квартиру?.. Мабуть, і в страшному сні не могла уявити...
Який статус у тебе, дорога моя «половинко»? Дорога, і навіть дуже дорога, оскільки за той «надлишок майна», яким ти користуєшся задля нашого з тобою спільного блага, я повинен витрясти державі зі своєї скромної пенсії неабияку суму.
І це лише початок, як говорилось в податковій інспекції – адже ж «мінімалка» зросла, і, відповідно, наступного оподаткувального періоду сума платежу суттєво збільшиться, позаяк нарахування йдуть саме від неї, а не від подачок, котрі, пробачте, мають назву пенсія...
Скажете, виходу немає? Помиляєтесь, він є! Він завжди є, оскільки наш законотворець дуже передбачливий, можливо, й не сподіваючись на це.
Вихід перший.
Розвестись з дружиною після сорокаріччя шлюбу, віддати їй (з допомогою оцінювачів, нотарів, суддів і ще там кого, хто самовіддано й чесно сплачує державі податки за свої надважливі послуги) належне майно, голосно гримнути дверима, і показати зацікавленим відомствам (не раніше, ніж через півтора року), велику дулю.
Вихід другий.
Подарувати (продати) дружині належну їй частину майна, – знову ж таки, не без допомоги відповідних інституцій, затратити чималі кошти на оформлення і показати... (див. у попередньому абзаці)...
У перших двох випадках на поточний момент збитків держава не понесе, навпаки, матиме ще більший прибуток – адже і майновий податок необхідно буде сплатити, і якась копійчина капне ще й від переоформлення документів. Непогана задумка, правда ж?..
А в подальшому?.. Та кого у високих кабінетах  хвилює оте «подальше»? Тут би зараз «відхватити», прикриваючись державницькими лозунгами про наповнення бюджету, здерти з посполитих останню шкуру і маячіти перед «зомбоящиками» ситими мордами у розпинаннях про опіку й батьківську турботу невдячного люду.
А завтра?.. Це коли воно ще буде!..
Вихід третій.
Просто вихід... І подумати страшно... І показати назване вище вже не буде можливо...
«Насірились» на сірого, що й не одгризешся...
А як гарно все починалось!..
Літо 1991-го. Спека.  Під’їхав «Жигуликом» до омріяної ділянки, лопату в руки – і копаю траншеї для фундаменту. По радіо йде трансляція засідання Верховної Ради. Приймають Декларацію про незалежність.
Прийняли!.. Ура!.. Слава Україні!..
Копаю й тішуся, сповнений сокровенних надій на вільне і світле майбутнє, й водночас тихої журби за тих, що поклали голови на олтар свободи...
Літо 2017 року... Війна... Переддень Незалежності... «Подарунок» від ДФС...
Докопався?..
За моє жито мене ж і бито!
На чий млин ллється вода?..
Гони, жінко, гроші!.. Ачей, не на острові (Жуковому) живемо!..
12.07.2017 р.  
 Ферапонт МОТИКА (С.Ш.)
P. S.     Поки матеріал готувався до друку, дружину вдарив ще один гіпертонічний криз.
Прийшлось її покласти в лікарню. Не на ношах, не під картатим коцом, не під фокусами теле– і фотокамер, а буденно, своїм ходом і своїм коштом. Біда ж не одна шкандибає...
    Гей там, нагорі!
    Чи гикнулося хоч кому-небудь з вас? Навряд. Колись, можливо, воздасться. Але чи відатимуть, за що? Сумніваюсь. Та й не я один, позаяк кількість «ощасливлених» фіскалами, і не тільки ними, росте в геометричній прогресії.
    Доки?..
    Вивертай кишені, «залишкомайновласнику»!.. Рятуй державу!..