«Купи, дитино, яблучко чи он, часничку візьми! А петрушки до борщу не треба?» — уже навздогін, з такою надією у голосі, перебираючи старечими потрісканими від важкої праці руками сяку-таку городину, охайно викладену на фанерному ящику прямісінько на асфальті, поблизу тролейбусної зупинки, просить згорблена старенька бабуся. Якось зніяковіло відповідаєш: «Дякую, у мене є». Та, проходячи повз, чомусь почуваєшся винною… Бо чітко розумієш: не від доброго життя печеться вона тут на палючому сонці, мокне під дощем, і, тупцюючи на одному місці, намагається зігрітися взимку на морозі. А хіба вона така одна? «Покращення життя вже сьогодні» змусило чимало вкраїнських пенсіонерів на старості літ не подорожувати, як їхні закордонні ровесники, а стати комерсантами. Бо інакше — просто не виживеш! А як?
Чимало таких «бізнесменів» можна зустріти й на алейці, поблизу овочевого базару. І кожного з них торгувати на асфальті змусили свої життєві обставини.
«Я інвалід другої групи — пульмонологічне захворювання, учасник бойових дій, — розповідає п’ятдесятивосьмирічний Микола. — Проживаю один. Пенсія у мене аж 1300 гривень. На ліки щомісяця йде 800, маю субсидію, тож комунальних сплачую близько шестисот гривень. От як мені жити? Ще ж хоч би хліба, олії, крупи купити. Маю у Дубовому десять соток городу, вирощую помідори, огірки, петрушку, кріп, сливи… Зранку на город їду, працюю, затим отут стою, бодай щось вторгую. А як я вірив, що все у нас врешті на краще зміниться – на Майдані був… Людям не треба обіцянок, ситий ними не будеш».
А ось поруч пані Галина торгує не продуктами. Невеличкими рулонами поскладені на імпровізовану полицю добротні тканини, простирадла — усе, що колись купувала, берегла. «Маю академічну освіту, працювала в науковому інституті, — розповідає сімдесятип’ятирічна хмельничанка. — Їздила у відрядження по Україні, і завжди привозила звідусіль тканину, бо все сама собі шила. Якусь купувала, якусь на лікарські рослини міняла». І хоч з кожним клаптиком полотна пов’язані свої спогади, мусить за копійки його продавати, бо обоє з чоловіком за роки праці заробили не лише мізерні пенсії, а й інвалідності, букети хвороб, тож на ліки чимало йде грошей. Ще й п’ятнадцять літ тому померла донька, круглими сиротами залишивши двох діток. Онуку, щоправда, нині вже дев’ятнадцять, пішов на заправку працювати. «Я, буває, нічого не продам, оце за місяць щось шістдесят гривень вторгувала».
Валентина продає городину. До пенсії ще далеко — їй лише 48. Працювала на трикотажній фабриці, допоки та не наказала довго жити, затим у швейному цеху. Нині без роботи. Чоловік на групі. Сину 24, закінчив університет, перебивається тимчасовими заробітками — усім же з досвідом роботи подавай спеціалістів, а де того досвіду здобути? «У чоловіка на Красилівщині батьківщина залишилася, — розповідає жінка. — Тож обробляємо соток вісім землі там. Городину для себе вирощуємо. Та мушу й продавати частину врожаю, аби хоч на оранку-культивацію було, та й на дорогу, бо білет в одну сторону 25 гривень. Проживаємо ми в двокімнатній квартирі, що колись отримала, комунальні височезні. Вірите, попервах було якось соромно торгувати, а потім звикла — я ж не краду, не жебракую. Просто справді дуже образливо: такі родючі у нас чорноземи, такі роботящі люди, стільки було підприємств, а працевлаштуватися ніде, вижити ніяк. А скільки зараз важкохворих людей, дітей не мають за що лікуватися... Чому депутати-мільярдери мовчать? Та ще й показують нам по телевізору, як можновладці з жиру бісяться: котів, собак в золото одягають, годинники за мільйони купують. Я завжди стараюся допомогти біднішим. Хоч кофточці, що на мені, років двадцять, проте подивіться, вона має гарний вигляд, добре носиться. По секонд-хендах ходити не люблю: у кожного з нас він у шафі є свій, аби Бог дав здоров’я зносити. Що ми можемо собі дозволити? — зніяковіло перепитує жінка. — Виживати… Знаєте, я ніколи не бачила моря».
«А я ходжу по секонд-хендах, — зізнається бабуся Люба. — Одяг, куплений десятиліття тому, зносився. А ще беру там постільне на вагу, оце за клаптик тканини заплатила 10 гривень, то дві наволочки пошила, хіба за нинішніми цінами я б їх купила? І дарма, що за плечима у мене дві вищі освіти, роки інженерної праці, нині я «санітар міста» — збираю під магазинами викинуті картонні ящики, здаю на макулатуру, пляшки. Смак м’яса не пам’ятаю, хоч би смак хліба не забути. Про лікування мовчу — обстежитися-продіагностуватися уже захмарно дорого, отже — нереально. А як подивлюся в телевізорі про життя сильних світу цього — який же разючий котраст! В жодній країні, певно, такого нема».
А от Надії лише 42. На невеличкому ящику пучечки м’яти, петрушки, часник, кабачки… Вирощене привозять з чоловіком аж за 55 кілометрів, тож на пальне йде чимало. Щоправда, ще й батьків заодно в селі провідують, та все ж. Живуть вони в обласному центрі, у гуртожитку, в двох кімнатах, квадратурою 16 і 18 метрів. Шестеро: Надія з чоловіком, старша донька з чоловіком і дитиною й молодша — інвалід дитинства. Власне вона й стала причиною того, що кілька років тому жінка змушена була покинути роботу прибиральниці у школі: постійно з донькою по лікарнях треба ходити, догляд їй потрібен і… ліки — сердечні препарати, дуже дорогі. Хоч отримує донька пенсію по інвалідності, чоловік працює… Та, крім ліків доньці, їх періодично треба й іншим членам сім’ї, треба хоч якось харчуватися, оплачувати здирницькі тарифи… Як? Кому ставити це питання? Кого це хвилює? Може, тих, хто встановлюючи прожиткові мінімуми, не знає вже, в яких офшорах зберігати мільярди?
Галині 57. Нещодавно від інсульту помер чоловік. Діти далеко. Продає картоплю, кабачки, огірки… Вранці, каже, була на ринку, заплатила за місце 12 гривень. Втім, він уже закритий, а тут до вечора, дасть Бог, спродається. «Прикро, що за оцю стихійну, як прийнято у нас називати, торгівлю розгонять нас відповідні служби. Нам би неподалік місце якесь виділили-облаштували інше, якщо тут ми так заважаємо, бо на ринку й місця не завжди є, й оплатити його не кожен зможе, та й працює він до чотирьох, а ми до вечора стоїмо — тож покупцям зручно за часом, і дешевше, і торгівля тут жвавіша», — запевняють всі як один вимушені комерсанти.
…Так багато тут мені сьогодні навперебій розказали — можна написати книжку. От тільки сумна вона буде. Контрастна: як жирують і як виживають. Хоча всі зовуться українцями. І ті хто справді любить Україну, і ті, хто, принаймні, у багатьох враження таке складається, свідомо її знищує.
А є ж люди, яким продати нічого: не мають ні земельної ділянки, ні новесеньких простирадл в антресолях.
Gismeteo 
