Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 1297

Чесно скажу, такого сум’яття у почуттях, здається, ще не відчувала. З одного боку — величезна, на все життя, любов до найріднішої землі — України. З  іншого — невеселі думки, сумніви, які, дивися, уже й у зневіру переростають... Ну, не віриться, не віриться і край, що є у нас перспектива. Що можемо бути впевненими в тому, приміром, що держава захистить і вилікує свого громадянина, якщо він захворіє, до того ж, на важку недугу.
 Що пенсіонери, нарешті, зможуть не злидарювати, а дозволити собі (не відпочинок на морі, ні!) хоча б з’їсти щось смачне  і нормальне, і чоботи нові купити, аби через латки на старих вода ноги не мочила...
 Що молодь наша, закінчивши навчання у вишах чи коледжах, матиме змогу чесно отримати гідну роботу, за яку їй платитимуть  гарні гроші. І вона, молодь, житиме так, як її ровесники за кордоном... Саме за молодих, до речі, й найбільше душа болить та образа пече. Скільки уже їх подалося у пошуках кращої долі за кордон! Чи пам’ятатимуть, що вони — українці?
Коли я опитувала, здебільшого, молодих людей про їхні сподівання на майбутнє, додалося у настрої світліших барв, бо, виявляється, далеко не всі прагнуть покинути рідну землю. А якщо й мандрують у чужі світи, то тимчасово, щоб згодом уже з грішми повернутися додому. Придбати квартиру, розпочати власний бізнес, жити й працювати на рідній землі.

 Артем НИЗОВСЬКИЙ, студент одного з вишів у Варшаві:
 — Я закінчив уже другий курс — матиму професію фінансиста. Подобається у Польщі, авжеж. Маю змогу підробляти касиром, отримувати непогані гроші. Тому на канікулах вдома вже знудьгувався. Мабуть, поїду раніше, на роботу піду. Не знаю, чи після випуску повернуся в Україну. Тато хоче, щоб я повернувся. Але поки що рано щось казати. Хоча вже тепер бачу, наскільки важче жити у нашій державі. Це при тому, що  мої батьки — підприємці, і ми, так би мовити, далеко не бідуємо. А хочеться жити, повірте, гідно.
 Марія Павлівна, 80-річна пенсіонерка (Волочиський район):
 — Моя онука цього року закінчила медичний коледж. Пішла на роботу на медпункт у сусіднє село.  Коли діти вчилися, то їздила туди шкільним автобусом. Тепер канікули, то щодня ходить пішки — п’ять кілометрів. Ото встає вдосвіта, видоїть корову (ми з нею вдвох живемо). Та й чимчикує на роботу. Але щомісяця має 2600! Ніби добре. А вона не задоволена. Каже, що хоче більше заробляти, щоб людиною себе відчувати. Сердиться, плаче. А чим я їй допоможу? Серце стиснеться, та й кажу: роби, доню, як знаєш. Як вийде їй, то хай спробує  кудись на кращу роботу. Бо їй ще жити і жити.
 Сергій СЛОБОДЯНЮК, будівельник (м. Хмельницький):
 — Мені 26 років. Не хочеться, дуже не хочеться їхати кудись із рідного дому. Але, до прикладу, за ту роботу, що роблю тут, десь у Чехії, приміром, мав би вдвічі більше. Зрештою спробував і я заробітчанського щастя: працював минулої осені в Польщі на заводі. Три місяці відбув, а здалося, що три роки. Правда, заробив гарно, грішити не  буду. Але їхати знову поки не поспішаю. Пішов у свою будівельну бригаду, та й працюю. І зарплата непогана: 7-8 тисяч гривень маю за місяць. З батьківської хати поки не хочу нікуди їхати.
 Олександр ТИРКО, заробітчанин (м. Старокостянтинів):
 — Я вже два роки у Польщі працюю. По три місяці з перервою. Задоволений! Зовсім інше життя для мене настало. Відчуваю, що я господар свого життя, і знаю, як і що мені робити. І, головне, маю за що. Але, зауважте, з України виїжджати нікуди не збираюся. Мене найбільше влаштовує якраз мій варіант: працювати за кордоном, а жити вдома. Ідеально поки що. А там далі час покаже.
 Ольга Криківська, продавець на хмельницькому товчку:
— Мені 35 років. Маю вищу економічну освіту. За фахом вдалося попрацювати рівно п’ять років. А потім ледве більш-менш нормально влаштувалася продавцем на базар (якщо, звісно, щоденний підйом о четвертій ранку можна назвати нормальним).  Чоловік у мене юрист. Він професійно працював десять років. Тепер уже третій рік, як втратив роботу. Знайшли який підробіток, але він дуже несуттєвий. А в нас син шестикласник. І за квартиру нашу ще не виплачений кредит валютний. І їхати з дому нікуди не хочемо. Але таке враження, що нас випихають. Створюють навмисне такі умови, аби покидали країну. Кому це потрібно? Просто дайте можливість працювати й заробляти в Україні, щасливіших не буде!
 Костянтин ШАХОВАЛ, учасник АТО (м. Хмельницький):
 —  Працюю зараз будівельником. І хочу сказати, що не варто нікуди їхати з рідного дому, від сім’ї. Бо тут можна заробити непогані гроші. Так, у Польщі ви, приміром, заробите більше, але й витратите більше. Та й рідні ваші будуть далеко. А, знаєте, як тужиш за ними (у мене з дружиною двоє дівчаток-близняток)!
 Я переконаний, що треба жити в рідній державі. Цілий рік служив в АТО, був вважай, на війні. Те, що  там пережив і побачив, словами неможливо передати. Так само, як неможливо передати те, що побачив тут, у мирному житті, коли повернувся. Коли на крові й смертях заробляються гроші, коли одні воюють, а інші розважаються і  збагачуються...
 І, все ж, знаєте що? Попри все, якщо виникне загроза повномасштабної війни, відразу піду захищати рідну землю від ворога. На те ж ми і чоловіки. Правда?
 Дорогі мої українці! Як вас не любити? Як вами не пишатися? Як не поважати, що, попри всі негаразди, попри всі труднощі любите свою землю і вперто хочете на ній жити і господарювати? Нехай доля буде для нас усіх прихильною. Нехай наша влада, нарешті, подумає про народ, подбає про нього, аби не розпорошувалася нація, аби не вимирала.
 Розправляймо плечі й крила! З Днем незалежності!