Це, певно, було апогеєм накопичення (чи як там у психологів правильно називається?). Накопичення негативних емоцій, постійних стресів. А ще, правильніше сказати, — нагромадження. Бо настає такий момент, коли все це громаддя починає обвалюватися і засипати лавиною тебе цілком. От тоді, як кажуть, практично на рівному місці починається мало не істерика.

Так було і зі мною минулої п’ятниці. Я оплачувала комунальні послуги в банку (якраз отримала зарплату). Якось спонтанно вирішила придбати десять євро, бо якщо не купити їх в день зарплати, тих триста гривень через день, все одно, не буде, хоча так і не зрозумієш, на що ти їх витратила. Отож прошу касира продати мені ті євро. Вона просить мене назвати прізвище, ім’я та по батькові. Вголос, наче на допиті, озвучую це у приміщенні банку, вщент забитому людьми. Далі касир просить... номер і серію мого паспорта! І ось тут лавина починає рухатися. Бо паспорта зі мною немає, а якби й був, то чому я маю для купівлі лише десяти євро вказувати свої паспортні дані? Цікаво, чи повідомляють номери своїх паспортів ті, хто незаконно збагачується на тисячі й сотні тисяч і євро, і доларів? Чи звітує він хоч комусь про це?
Втім намагаюся себе контролювати з останніх сил. Тому все це промовляю подумки і прожогом вибігаю з банку: аби лавина не накрила мене повністю. Без євро, звісно. Зате з гнітючим настроєм.
Це, так би мовити, перший невеселий штрих до мого (і вашого, не розслабляйтеся дуже) життя.
Штрих другий
 Я ще порівняно молода — 40 років маю. Виховуємо з чоловіком двох доньок. Одна студентка. Друга — третьокласниця. Чоловік на будівництві працює. Я теж непогану роботу маю, за фахом — бухгалтер. Чотири тисячі гривень отримую. Ніби не так уже й погано. А не можемо, не можемо кінці з кінцями звести. Ті гроші, мов вода, крізь пальці. І ось знову осінь, діло до зими йде. І я вже тремчу від однієї думки про холод. Газ ми від’єднали від котла ще два роки тому, як тільки тарифи на нього стали захмарними. Палимо в тому ж котлі дровами. Постійно треба стежити, аби не погасло, бо ж батареї відразу крижаними стають. Знову згадали все, про що забули якийсь десяток років тому: і попіл вибирати, і дрова рубати, і до хати їх оберемками носити. І дарма ж їх ніхто не дає: віддай три тисячі за машину, а її на зиму не стане.
Штрих третій
Знову про газ, тільки цього разу, скраплений — для автомобілів. Буквально цього літа переобладнали нашу машину на газ, бо ж набагато дешевше! І справді, відразу відчули різницю, бо що дев’ять гривень, то не двадцять три. Але не довго раділи й заощаджували: тиждень тому ціни піднялися і на нього. Тепер за кубометр газу для автомобіля треба викласти 16 гривень. Мабуть, чекали, щоб чим побільше людей свої автомобілі на газ переобладнали, а тоді їм — бац, і сюрприз! А нема чого гроші економити! Це схоже на те, як моя мама ще років шість тому газ до своєї хати проводила. Ми разом з братом помагали їй, і це задоволення обійшлося нам 10 тисяч гривень. Мама якраз дві зими газом покористувалася, на цьому комфорт закінчився, знову повернулася до грубок. Ось так покращилося наше життя.
Штрих четвертий
 Подруга розповідала, що захворів у неї нещодавно свекор (сімдесятирічний). Температура висока взялася, кашель. Обстежили його у районі, сказали готуватися до найгіршого. Але направили на консультацію в область. Дідусь відмовлявся, казав, що не варто, бо все одно лікуватися не буде. На щастя, вони таки поїхали, і в нього діагностували пневмонію, яку успішно вилікували. Але найстрашніше було в тому, що подруга, розповідаючи, плакала. Від того, що справді, якби у    свекра, не доведи, Боже, виявили онкологію, його навряд чи лікували б. Просто тому, що в них немає грошей. А на різні хімії ого скільки тисяч треба! Ото захворів, і відразу поганяй до ями. А як же лікуватися молодим, дітям? Держава давно вже фактично вмила руки, відмовилася від своїх громадян. Хто сильніший, той виживе? Хто багатший, той вилікується?
Штрих п’ятий
На відпочинок влітку ми нікуди не їздили. Востаннє були на морі три роки тому в Затоці. Тепер і туди не маємо за що поїхати. Тому оздоровлються наші діти у селі, на чистому повітрі. Може, й мріємо хоча б про Одесу чи Генічеськ. Але це колись, у майбутньому.
Щодня молю Бога, аби давав усім здоров’я і силу. Щоб не накочувалася на мене та лавина, бо боюся, що не зможу з-під неї вибратися.
 Наші друзі вже другий рік працюють у Польщі. Уже й дитину забрали до себе. Кличуть нас. Ми не хочемо покидати Батьківщину, бо ніде нема так добре, як вдома. Але, бачимо, чим далі, тим більше ми у своєму домі нікому не потрібні. Тому, хтозна, де будемо уже наступного літа. Куди квиток братимемо, у які країни. І найстрашніше буде, якщо не захочемо взяти зворотний квиток, щоб повернутися на рідну землю. На чужині буде тепліше?..