Щупальця зовнішніх зв’язків, які економіка будь-якої держави розкидає по світу, — надзвичайно важливі для стабільності фінансової системи і добробуту країни. Відірви якесь із них і залишишся, до прикладу, без енергоносіїв, інше — позбудешся збуту, скажімо, металопродукції. Йдеться про те, що зовнішні економічні зв’язки — доволі консервативний інструмент; вони напрацьовуються роками. Продукція має відповідати стандартам партнера, його сертифікатам, регламентам. Навіть найпростіша гайка повинна відповідати розмірам болта, який є у підприємства-споживача.
Тому шлях, який обрала Україна, — відхід від ринку Росії —  не міг бути простий та безболісний. Але ми його долаємо, поступово, з проблемами, перекосами, та відриваємося від старої пуповини, бо північний сусід у розрізі країн в експорті вже відстає від Німеччини та Польщі. Так, за перше півріччя поточного року експорт товарів з Хмельниччини до РФ становив лише 9,3 відсотка від загального вивозу продукції. Імпорт — ще менше: лише 7,3 відсотка. На цьому тлі вражають цифри співпраці з Європою. За повідомленням головного управління статистики в Хмельницькій області, протягом січня-червня експорт до ЄС становив 41,8 відсотка, імпорт — 55 відсотків від загальних обсягів. А знаєте, що було ще кілька років тому. Візьмемо навмання — 2010 рік. Якщо нині експорт товарів до Європи учетверо перевищує російські показники, то тоді ці цифри становили 33,1 та 37,8 відсотка відповідно. Тобто залежність від слабкого кремлівського ринку переважала зв’язок із потужними державами на заході. Як бачимо, розворот на Європу відбувся і значною мірою це прискорила неоголошена, але розпочата Москвою, війна на сході держави. Тоді, у 2014-му, нам довелося часто-густо «з коліс» міняти вектор співпраці. А, думаєте, просто перекинути всі економічні щупальця зі сходу на захід?                                   

Історія кам’янець-подільського ТОВ «Модуль-Україна» розпочалася понад сорок років тому з постанови Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1975 року. Перша черга виробничих потужностей з виготовлення легких металоконструкцій — 25 тисяч тонн на рік —  введена в експлуатацію в 1984 році. У наступні роки запускалися нові лінії: 86-й — друга черга потужністю ще п’ять тисяч тонн; 87-й — пусковий комплекс із виробництва профнастилу; 88-й та 90-й — комплекси з виробництва стінових та покрівельних панелей загальною потужністю 2,4 мільйона метрів квадратних на рік. Надалі, в часи незалежності, запущено італійську лінію Fata-Hunter з фарбування рулонної сталі; оцинковування — американська лінія Delta Brans Inc. Шість років тому введено до експлуатації лінію травлення штовхального типу і реверсивного стану холодного прокату виробництва тієї ж фірми зі Сполучених Штатів. Як бачимо, завод розвивався та виготовляв продукцію. Але три роки тому на нашу землю прийшла війна, яку ніхто з пересічних громадян не очікував, яку могли прогнозувати хіба далекоглядні аналітики, що уважно стежили за зростанням імперських амбіцій у похмурих кремлівських баштах…
Багато з нас переконані, що чиновники існують лише для того, аби гортати папери. Що користь від них є лише тоді, коли не заважають працювати. Не будемо сперечатися, але наведемо приклад, коли від бюрократів є користь і чимала. У 2014 році ТОВ «Модуль-Україна» опинилося на межі зупинки, розповів директор товариства Ігор Тітов. Бо поставки сировини для  виробництва на той час здійснювалися з Росії. Завод треба зупиняти? А потім відновлювати роботу його ліній? Це вкрай складне завдання. Саме тоді директор звернувся до голови Хмельницької облдержадміністрації по допомогу. Той зв’язався зі своїм колегою в Запорізькій адміністрації, який зателефонував на «Запоріжсталь». Не будемо заглиблюватися в деталі подальших переговорів, але відтоді і донині запоріжці стали надійним партнером. Вони та маріупольці замінили росіян і забезпечили товариство стабільним потоком металу. «В роботі зараз на виробництві, — каже Ігор Тітов, — перебуває до десяти тисяч тонн сталі».
ТОВ «Модуль-Україна» входить до трійки найпотужніших виробництв держави, що займаються оцинковкою сталі разом із заводами з Маріуполя та Кривого Рогу. На переконання директора, за якістю наш завод — найкращий. Лінія ж з фарбування — єдина в Україні, причому використовуються найякісніші фарби з Кореї та Сполучених Штатів. На заводі задіяні 496 чоловік, причому всі вони, наголосив директор, отримують на сто відсотків «білу зарплату». Й чималеньку як на сьогодні, тим паче для Хмельниччини. Середня зарплатня у товаристві становить 11,4 тисячі гривень, що майже вдвічі більше, ніж загалом по області. Й робота кипить цілодобово. «Партнери за нами не встигають», — з усмішкою наголошує директор. Виручка перевалила за мільярд гривень.
Свою оповідь про виробництво ми розпочали зі щупалець зовнішньої торгівлі. Як бачимо, подільському виробництву вдалося відносно безболісно відмовитися від імпорту з країни, що окупувала наші терени. А що ж із експортом? Виявляється,  вдалося закинути  щупальце й до Європи! Асоціація з Євросоюзом, зона вільної торгівлі зняли обмеження на вивіз товарів на захід. Тим більше, наголосив Ігор Тітов, що квот на продукцію товариства немає. Тому вони розпочали активно «захоплювати» європейський ринок. «Раніше казали, що в нас погана логістика, — розповів він. — Мовляв, металопродукція має виготовлятися на сході — Донецьк, Запоріжжя. Нині ж виявляється, що наше розташування навпаки — вкрай зручне. Ми поруч із потужним західним ринком збуту! Нашу продукцію вже знають у Польщі, Чехії, Угорщині, Словаччині, Болгарії. Наразі  прагнемо вийти на ринок Німеччини».
Гарантію на всю продукцію підприємство дає на десять років. Звісно, зауважує Ігор Тітов, оцинкована чи фарбована сталь слугуватиме й довше, але все залежить від регіону. В наших умовах і двадцять років — не межа. Якщо ж говорити про Одесу з її морським повітрям чи промисловий схід України, де екологія, як ви розумієте, не на належному рівні, то краще перестрахуватися. На підприємстві так і зробили: десять років гарантованої експлуатації продукції подільського виробника.