Коли ціни кусаються — про смаки не сперечаються. Треба переходити на здорову їжу. Вона дешевша.


Буряк чи свиняча відбивна? Звісно, бурячок — він тобі гаманця не спустошить. Ще й  напханий по гичку вітамінами. Риба чи запечений гарбуз? А що вдесятеро дешевше? Звісно, вибираєш   жовтопузика – от тільки  смачний  рецепт в Інтернеті пошукати і… вперед! Чищу непіддатливий гарбуз, ніж  зіскакує з останньої кірки і  —  бац!  По пальцю.  Поки намотую на врізане місце бинт, шукаю пластир,   відчуваю, як десь під шлунком  ворушиться не голод, ні, а тихенька жалість до самої себе. Через якийсь гарбузячий шматок маю мороку… І відчуваю, що таки хочеться риби. Скільки можна на собі економити? То ж гарбуз отримує поразку і ув’язнюється  в холодильнику живцем, не печений. Ет, потім розберемося!
Збираюсь на ринок  —   за рибою. Субота,  гарна погода, пополудню. Проте народу базарюючого небагато. Переважно люди ходять, прицінюються. Купують мало. Ходжу і я,  ціни вивчаю. Якби риба на вітрині знала, скільки вона коштує,  то, напевне, ожила б… Бажання купити щось смачненько-рибне потихеньку заморожується, як все морське плем’я   на прилавку. «І нащо мені та риба? Її треба чистити, а в мене палець порізаний… І гарбуз майже готовий вдома — тільки запекти…».  Все, надивилась. Куплю яблук, хліба і  кілька головок часнику — закінчився вдома.
Хтось  поруч оптимістично  вітається:
— Привіт, що, рибку купуєш? — колега-журналіст  Володя Захар’єв з дружиною радісні, ніби їм тут все по кишені.
— А ви?
— Та ми от  нарешті розібралися, чому оселедець коштує дорожче на чотири   гривні, ніж «сєльдь», — сміється  колега.
— Це як? —  не розумію, але радісний настрій Захар’євих діє і на мене.
— Бо  оселедець  довший! На ціннику треба писати  більше букв, ніж у «сєльді», то й дорожчий, видать! — сміється Володя.
Справді, із безглуздя в цінах залишається хіба що реготати. Таки українців від біди рятує гумор.  
— Чому у вас шампіньйони по
23 гривні? Он, в сусідки, по 22! — випитує у продавчині, в котрої купую часник, якийсь доскіпливий дядько.
— Бо я більше змерзла! — парирує молодиця за прилавком.
Їду з базару  з легкою сумкою.  Але згадую «довгого оселедця» і розумію: треба частіше сміятися.  Бо що іще залишається? Нам якось треба пережити цю осінь, потім зиму. Ми стали біднішими. Але ми не стали слабшими. І нам потрібне в ці тривожні дні тепло не лише в домівках, а й у душі. Коли  сміємося з негараздів, ми — сильніші.