Таку настанову з десяток літ тому давали батьки своєму синові Сергію. Мовляв, там і роботу легше знайти, і в люди вибитися. Тож за їхньою порадою по закінченні сільської одинадцятирічки він вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного університету на факультет фізичної культури. Вивчився. Проте вчителем так і не став. Повернувся в рідне село. І довів, що з роботящими руками і мудрою головою забезпечити собі гідне життя можна і в глибинці.
Рід Томашенків у Білогородці, що на Ізяславщині, веде свій лік з давніх-давен. Сергій Олександрович повідав і про колись заможних прапрадідів, котрі шанували працю хлібороба. І як їх розкуркулювали. Як радянська влада, забравши у них все — до останньої сорочки, вислала разом з дітьми в Іркутську область… А над тими, хто залишився, ще довго тяжів ярлик куркулів та ворогів народу, хоча й працювали у новостворених артілях і колгоспах. А під час війни їхнє справжнє прізвище Тимошенко чомусь змінили на Томашенко. Мовляв, негоже бути однофамільцями з відомим на той час маршалом, двічі героєм Радянського Союзу Семеном Тимошенком.
Як би там не було, але родина з покоління в покоління передавала правду про свою історію. А ще, як і їхні предки, надзвичайно любила землю. Встигала і в колгоспі трудодні відробляти, і на власній ділянці раду давати.
― Обробляли зо два гектари землі, тримали чимале господарство, ― розповів про своє Сергій Олександрович. ― Пристаралися на невеличкого тракторця. Вже ж легше на руки. В колгоспі ставало все сутужніше. Дійшло до того, що батькові тривалий час зарплату не видавали. Настала черга до розпаювання спільного селянського майна і землі. Тож нашій родині дісталося шість паїв, а на майнові взяли стареньку техніку ― КамАЗ, ГАЗ і трактора МТЗ.
…Провчившись два з половиною роки у Кам’янці, Сергій вирішив повернутися в Білогородку, допомагати батькам. А освіту продовжував здобувати заочно у Шепетівській філії навчального закладу. На той час він вже одружився на дівчині зі свого села ― Ользі, з якою товаришував ще з дев’ятого класу, разом виховували сина Михайлика.
― Крім своїх, взялися обробляти й кілька паїв інших селян, ― розповідає. ― Восени 2005 року самі виорали поле. Навесні засіяли. Починали з ячменю, пшениці, вівса, для проби — заклали у землю зерно кукурудзи.
Перші роки були надзвичайно важкими. Згадує, як не мали де зберігати вирощене, як мішками носили зерно у стару конюшню, де замість підлоги була земля. Хвилювалися, щоб не пропало вирощене. Бо одразу продавати не вигідно ― ціна дуже низька. Потрібно було зачекати. А ще ― як ламалася техніка, як позичали гроші на її ремонт та придбання новішої. Багато проблем доводилося розв’язувати, долати перешкоди. Але земля не підводила ― родила рясно. Згодом почали сіяти ріпак, гречку, сою, розширювали площі. Тепер планують квасолю садити. Ціна на неї доволі непогана.
― Навесні виходиш в поле ― і душа радіє, ― ділиться сокровенним Сергій Томашенко. ― Хочеться працювати, дивитися, як з’являються сходи, як наливається зерно… Вже знаю чого хоче та чи інша культура, коли підживлювати потрібно… А спочатку навіть запитати не було в кого. Отак ― підійдеш до знайомого агронома, хоч якісь ази випитаєш. Почав журнали передплачувати про агрономію. Читав, вчив, пробував і собі застосовувати нове. Вже стільки наскладав за останні роки літератури! Але цей досвід безцінний.
Недавно родина викупила колишні колгоспні приміщення на току. Тож мають і де техніку поставити, і де урожай зберігати. А торік Томашенки вирішили ще й тваринництвом зайнятися. Вже мають 12 дійних корів та з десяток нетелей. Кажуть, є зерно, є відходи, є місце для випасання, під корівник приміщення конюшні обладнали. Забезпечили п’ятьох місцевих селян роботою. Намагалися і свиней розводити, але справа виявилася невигідною. А від худоби непоганий результат. Тож планують збільшувати поголів’я.
Успіх обов’язково буде, якщо до всього з розумом підійти, впевнений Сергій Анатолійович. Нині часи теж не з легких ― гривня знецінюється, війна на сході. Проте фермер не опускає рук. Дороговартісні добрива намагається замінювати органічними, «латає» свої трактори і комбайни. Чим може, допомагає бійцям-односельчанам, котрі воюють на Донбасі. Та й в селі користується повагою та авторитетом: дорогу підсипав, до якої віками ні в кого руки не доходили, при потребі не відмовляє у скруті людям ― кому треба виорати, кому посіяти, скосити… І ціну править невисоку. А декому взагалі лише за пальне обробить землю.
― Селяни нині виживають лише з городу та худобини, ― нерадісно підсумував Сергій. ― А за їхню працю часто копійки платять. Приміром, те ж молоко ― переробники мають набагато більше, ніж бабця. Тож створення кооперативів на селі ― першочергове завдання. Тоді і обладнання люди матимуть, і за свій товар отримуватимуть достойні гроші.
Багато планів, задумів у фермера. Не лише з книжок та дебатів знає, як піднімати село, чого воно нині потребує. Проте, на жаль, тим, хто сидить у високих кабінетах, до нашої колиски все ніколи. Але Сергій вірить у завтрашній день, в заможне українське село. І своїм синам ― Михайлику і Тимофію нагадує, що їхнє майбутнє тут, біля землі-годувальниці.
Gismeteo 
