Зустрітися з Володимиром Ковальчуком порадили викладачі предмета «Захист Вітчизни» хмельницьких шкіл. Адже Хмельницький міський комітет Товариства сприяння обороні України на чолі з Володимиром Івановичем — єдиний в області та чи не єдиний в державі зумів зберегти і потужну матеріально-технічну базу, та й, власне, традиції військово-патріотичного, військово-спортивного виховання. І керівник активно сприяє в цьому школам.

 

Саме сюди, на Березневу, 3, неподалік ЗОШ № 18 десятиліттями прокладають стежину покоління вчителів, школярів, студентів, допризовників, військовозобов’язаних, автолюбителів, спортсменів: хтось — за знаннями, навичками, хтось — щоб тримати форму. — Що саме вдалося зберегти, що розвинути? — питаємо Володимира Ковальчука, голову міської громадської організації ТСОУ, директора обласного стрілецько-спортивного клубу, у якому ми й зустрілися. — По-перше, саму територію, 50-метрову галерею тиру, де проводиться вогнева, снайперська підготовка з навчальної і бойової зброї, автопарк, навчальні кабінети з підготовки мінерів-саперів та з вогневої, тактичної та загальновійськової підготовки, загалом матеріально-технічну базу і забезпечення. У нас 264 одиниці зброї: вогнепальна і пневматична, найсучасніша спортивна для підготовки спортсменів-біатлоністів для міжнародних змагань. Зібрали два десятки макетів навчальних мін, 20 навчальних гранат, півтора десятка мішеней, 50 касок, більшу частину з яких подарував бійцям, що їхали в АТО, в тому числі нашим інструкторам. Маємо 7 картингів, 3 спортивні автомобілі та 40 навчальних.

Які напрямки практичної військової та спортивної підготовки забезпечуєте з таким арсеналом?

— Ми — багатопрофільна організація. За статутом можемо працювати за сорока напрямками. Та поки що без реальної державної підтримки можемо охопити до п’ятнадцять. Це кульова стрільба, стрільба з пістолета, автоспорт, фігурне водіння, мотоспорт, картинг, радіоспорт, службове собаківництво, скелелазіння, автомодельний спорт. До речі, за останні 10 років наші команди не посідають нижче 3 місця на всеукраїнських змаганнях з мотокросу, кордових моделей, стрільби. Лише торік у спорт ми вклали 357 тисяч гривень. Нині ремонтуємо кордодром, до речі, один із найпотужніших в Європі. На основне — бігову доріжку — витратили вже 149 тисяч гривень, бо ж у квітні тут планується провести всеукраїнські змагання. Також готуємо для АТО спецводіїв спецтранспорту, спеціалістів з керування безпілотниками... А ще може бути, приміром, і судомодельний, парашутний, вертолітний спорт, що вже самотужки, як це є нині, ми не потягнемо. Для підготовки фахівців з військово-технічних спеціальностей для Збройних сил та для економічно-господарських потреб держави в нашому автопарку мали б бути і КамАЗи, й Урали, і бетеери, танки, самоходки... Воно й було колись, та усе це у мене забрали, ще й пред’явили звинувачення, що я його зберіг. У 1991 році постановою Кабміну все державне забезпечення, яке йшло через Центральний комітет ДТСААФ України, відмінили. І я вже понад 20 літ на всіх рівнях клопочу: ну як же так? Є ж професія — захищати державу! Потрібна в усі часи! Я ж, до прикладу, 9 років судився, щоб зберегти тир: хотіли розібрати, продати землю. А цьогоріч ми його ремонтуємо, укріплюємо,, робимо безпечнішим, уже витрачено 559 тисяч гривень з нашого рахунку. Завезли панелі для перекриття даху. Як не складно, та мусимо знайти ресурси, щоб завершити тир до кінця квітня. А в кінці травня всі допризовники міста, області у нас здають нормативи з предмета «Захист Вітчизни», і цю оцінку обов’язково виставляють в атестат.

Вчителі допризовної підготовки розповідають, що не тільки мають змогу для занять використовувати вашу матеріально-технічну базу. Ви ще й забезпечуєте проведення змагань, військово-польових зборів.

— Звичайно, ми сумлінно виконуємо усю роботу, обумовлену нашими статутними документами. На полігон, на військово-польові збори допризовників школам області даємо навчальні автомати, гранати, каски. І також на змагання, які проводимо у співпраці з військовою частиною А0553, до Дня захисту Вітчизни, Дня Збройних сил України, дня виведення радянських військ з Афганістану, адже серед учасників нашого товариства, тренерів — багато воїнів-«афганців», до 9 Травня. Також щороку в червні надаємо фінансову, організаційну підтримку у проведенні військово-патріотичної «Сокіл — Джура» та гри «Зірниця»: забезпечуємо тир, мішенне поле, зброю, набої, участь суддів, нагороди переможцям. Чимало вчителів «Захисту Вітчизни» з районів: Хмельницького, Деражнянського, Ярмолинецького, Кам’янець-Подільського, з Нетішина привозять дітей шкільними автобусами, щоб позаймалися у наших класах, здати тут і нормативи. А місто Хмельницький — охоплене стовідсотково: організовуємо для шкіл заняття, місячні збори, засідання, конференції на патріотичну тематику. Плідно співпрацюємо з такими вчителями як Едуард Погоржельський (ЗОШ №13), Борис Кулаєв (ліцей №17), Анатолій Морозюк (колегіум імені Козубняка), Олександр Зобкало (політехнічний коледж), Володимир Єрмоленко (ПТУ №29) та багатьма іншими. Вони ж і спонукають нас розвиватися. А ми — їх!

У районах і в обласному центрі вчителі «Захисту Вітчизни», з якими ми спілкувалися, нарікають, що представники військкоматів кілька років тому вилучили зі шкіл навчальну зброю: автомати, малокаліберні гвинтівки та засоби захисту. Як же учнів «на пальцях» навчати практичним навичкам? Як готуватися до здачі нормативів, що передбачено програмою?

— Нині це дуже непросто вирішити. У МВС є свої вимоги до зберігання зброї. Керівники шкіл бояться відповідальності. Освіта не може профінансувати утримання, цілодобову охорону кімнат для зберігання зброї. Та, приміром, навчальний автомат, макет — це не малокаліберна зброя і не становить ніякої загрози, для нього не треба спеціального приміщення, достатньо і сейфа в кабінеті керівника допризовної підготовки. Неодноразово я особисто писав звернення, ставив питання про те, що кожній школі потрібно виділити навчальну зброю — це найперше і найважливіше. Щоб учні бачили, тримали в руках, оволодівали практичними навичками поводження з автоматом, малокаліберною гвинтівкою, гранатами, тими ж засобами захисту. Якщо немає змоги на всі школи (хоча я переконаний, така змога є!), то потрібно забезпечити усім необхідним, а конкретно — навчальною зброєю хоча б кущові школи (на 2-3 заклади). І якби допризовники ознайомилися з нею спершу в школі, тоді постріляли на базі нашого клубу, потім на польових зборах — то десь би воно таки відклалося. Особисто я власним коштом придбав 6 навчальних автоматів (тоді один вартував шість тисяч гривень, а нині уже дванадцять) і роздав: один на Хмельницький район у Розсошанську школу, один подарували у підшефну ЗОШ №18, а чотири на школи у різних мікрорайонах міста. Там уже керівники допризовної підготовки домовляються міняються. Ми також внесли ряд пропозицій до проекту нової програми з предмета «Захист Вітчизни», яка нині розробляється. Найперше — про матеріально-технічне забезпечення цієї програми. І нині це — проблема державної ваги. Інакше програма — приречена. На жаль, це гальмується у вищих ешелонах влади. — Чи змінилися ваші завдання у зв’язку з останніми подіями в державі? — Завдання не змінилися, більше того, ми відчули потужний масовий притік людей різного віку, статі, які бажають повторити, відновити свої знання, уміння з військово-технічної підготовки або набути певного досвіду. З лютого 2014 року в нас постійно, крім школярів, займаються представники трудових колективів, громадських організацій «Самооборона», «Автомайдан», «Сокіл», вихованці обласного центру туризму та краєзнавства... І, звісно, наші інструктори готують військових фахівців для участі в АТО, а деякі і самі беруть участь у бойових діях.

Що змушує Вас особисто стільки сил вкладати у справу?

— Це — справа мого життя. Дітьми, молоддю у державі потрібно займатися. Давати можливість всебічного розвитку. Тут, у товаристві, я, до прикладу, — зі шкільних років, з початку сімдесятих. І мені пощастило на вчителів. Ще цей тир будувався, і я подавав цеглу. Я добре стріляв, їздив на мотоциклі, брав участь у всеукраїнських змаганнях. А після армії якось зустрів у місті колишнього керівника, мудру людину, учасника Вітчизняної війни Зосима Мироновича Романова, який мені запропонував цей пост. Чи, скажемо, довірив. Відтоді тридцять літ минуло, а я пам’ятаю його настанови, бережу і розвиваю нашу справу.

Дякую за розмову.