«Головне в житті — здоров’я, дитино», — завжди розвіювала будь-які мої переживання через дріб’язкові проблеми-неприємності бабуся. А я, в силу свого віку, ніяк до кінця не могла збагнути сутності отих мудрих слів. «Ну чому ж лише здоров’я, — заперечувала молодість, — а кар’єра, а сім’я, а престижні заробітки..?». Донедавна так думала. Зараз же, на молодість незважаючи, повністю переконана: в житті дійсно найголовніше — здоров’я і  власне можливість… жити. Погожий день ранньої весни повністю змінив  мій світогляд. Та що там світогляд — мене саму.

 «У вас погане захворювання», — тримаючи в руках усі результати досліджень, аналізів, що збиралися протягом до-о-овгого тижня надій  (з моменту, відколи виявила пухлину на молочній залозі), констатував онкохірург-мамолог Гаррі Йосипович Дробнер. «У мене рак?» — перепитую, а земля йде  з-під ніг. «Так, другої стадії», — стиха мовлене б’є по голові обухом, обриваючи усе, що донедавна вважалось проблемами і страшно підсилюючи одне-єдине бажання — ЖИТИ.  «Все буде добре, — заспокоює лікар, — метастазів немає, вилікуємо і навіть збережемо грудь». Ці слова не  втішали, бо  в голові все ще болем відлунював щойно почутий, як вважала ще тоді, вирок.
…Лікарняна палата. За вік-
нами пробуджувалася природа. А в мене почався довгий, тяжкий та  виснажливий період лікування. І хоч ще не всі курси хіміотерапії позаду, вже нині можу з упевненістю сказати, що вдячна Богу, що лікуюся саме у Гаррі Йосиповича. Скажу відверто, в хірургічному відділенні обласного онкологічного диспансеру почула немало розповідей пацієнток, які у пошуках рятівних соломинок їхали з Хмельницького куди-інде, а потім… поверталися назад, а такий дорогоцінний час, коли на вагу золота кожен день, втрачався. «Маючи у себе такого Дробнера — світила онкології, на рахунку якого тисячі врятованих життів, — ви ще кудись їдете?» — запитали онкохвору подолянку в Київському інституті раку.
…Операція. Зізнаюся, вона була першою в житті. Після видалення пухлини і двох курсів хіміотерапій, почали підготовку до другого оперативного втручання. Відійшовши від наркозу, чую слова мого рятівника: «Все пройшло успішно, — взявши мою руку у свою, промовив Гаррі Йосипович, — ми здолаємо недугу».
Мій діагноз неодмінно вимагав ще й видалення яйників. Це для мене, дівчини, яка мріяла про щасливе материнство, стало неабияким шоком. Сльози розпачу довго не сходили з очей. «А може, відстрочимо? — не вгавала я, боячись втратити останню надію народити свою дитину». «Найголовніше — зберегти твоє життя!» — стверджували Леонід Бриндіков, головний лікар обласного онкологічного диспансеру, та Гаррі Дробнер.
Цю операцію проводив завідуючий хірургічним відділенням № 1, досвідчений онколог Ігор Дробнер. Не приховаю, було страшно, та високий професіоналізм і величезний досвід Ігоря Гаррійовича вселяли впевненість, що все буде добре. Так і сталося.
…Незважаючи на величезний і безконечний потік пацієнтів, на постійні виснажливі операції, Дробнери, та й усі лікарі відділення, не дивляться на своїх пацієнтів  крізь призму скальпеля, бо не навчилися сприймати чужі біди як суто роботу, бо крізь власні серця пропускають чужі болі. Лікарям, медсестрам, санітаркам доводиться бути і психологами, і розрадниками, та вони завжди ховають за посмішками втому. У лікарів ненормовані робочі дні, тижні — навіть у вихідні приходять до своїх пацієнтів, аби дізнатися про самопочуття, зайвий раз підтримати щирим словом.
Знаєте, тривалий час перебуваючи в онкологічному стаціонарі, з острахом спостерігала: як багато хворих надходить щодня, скільком подолянам щодня діагностують рак! Він «косить» людей, як банальний грип, незважаючи на вік. Стількох діток прирікає доля на цю підступну недугу! А вони, бідні, без волосся після хіміотерапій, так чіпко тримаються за життя! І це так страшно! Дивлячись, як ставиться до онкохворих діток Гаррі Дробнер, адже він ще й дитячий онколог, розумію: це йому  болить найбільше.
Вірите, чомусь онкодиспансер видався мені своєрідним острівцем між… життям і смертю. І «мешканці» цього острівця моляться й благають Бога лише про одне — жити, просто жити, не забагаючи ніяких благ, не прагнучи статків, не розплановуючи роки…
Лікарі відділення роблять усе можливе й, певно, неможливе, аби зберегти життя маленьких  і дорослих своїх пацієнтів. Та вони, на жаль, не Боги, не чарівники. Бо трапляються, як не прикро, випадки, коли зцілити пацієнта уже неможливо, а виною цьому — пізнє звернення до лікарів. «Якби  жінки взяли собі за обов’язкове правило регулярно обстежуватися у відповідних лікарів, раку молочної залози на пізніх стадіях, коли він уже зметастазував, взагалі не було б, — стверджує Гаррі Йосипович. — А у нас, на жаль, так багато випадків звернень з уже запущеною недугою».
Зі спілкування з онкологами розумію: оскільки рак — поліпричинний і чергову жертву вибирає навмання, одне з найголовнішого, що залежить від нас, все ж таки своєчасне звернення до лікарів у разі будь-яких збоїв у здоров’ї, виявленні новоутворень; регулярні обстеження; а якщо хвороба, не доведи Господи,  уже підступно підкралася, то потрібно довіритися лікарям і дослухатися до них, бо тільки співпраця з лікарем дасть хороший результат. Але довіряти своє здоров’я, а тим паче життя, потрібно лише професіоналам. На щастя, у нас, в Хмельницькому вони є.  І я дуже  вдячна долі, що, будемо вірити, у найтяжчий період мого життя, мені трапилися саме вони.