Лагідна, стримана усмішка Оксани Бородай запам’яталась ще під час першого відрядження до Волочиської центральної районної лікарні, а подальше спілкування протягом років лише сильніше закарбувало в мені враження про те, що маємо справу з відповідальним, зосередженим менеджером, яка готова негайно вирішувати будь-які питання.
Втім короткі зустрічі важко назвати спілкуванням, оскільки навідувалися в лікарню, коли відбувалися чи то презентації відремонтованих відділень,чи запровадження нових методик у лікуванні, інші події, надзвичайно важливі у житті цього медичного закладу. Проте під час чергової поїздки я вирішив поспілкуватись із головною медсестрою Волочиської ЦРЛ більш детально.
— Не треба про мене писати! — сміючись каже Оксана Миколаївна. — Працюю так, як і всі, щодня роблю свою роботу, дуже люблю її.
Я напрошуюся на чашку зеленого чаю, і розмова потроху зав’язується.
— Вже 24 роки працюю в медицині, починала з медсестри у хірургії. Зарплата завжди була низькою, а зараз ці кошти як насмішка над людьми. Середній і молодший медперсонал можна швидше називати волонтерами, аніж людьми, які працюють за зарплату, — невесело констатує головна медсестра. — Вимоги великі, хворі знервовані, часи непрості.
— Який розмір оплати повинен бути сьогодні, щоб людям працювалося спокійніше? — запитую співрозмовницю.
— Тисяч п’ять-шість. Тоді б наш персонал відчув, що його робота цінується, ще комусь потрібна, окрім хворих.
Виконання маніпуляцій, видача ліків, уважне ставлення до пацієнтів середнього та молодшого медперсоналу, прибирання, взаємодія із старшими медсестрами та сестрами-господинями у відділеннях — ці та ще десятки інших питань головній медсестрі необхідно весь час тримати на контролі.
Далі розмова заходить за рідні місця, сім’ю.
— Родом я із Городоцького району, села Курівки, — каже Оксана Миколаївна. — У нас дуже гарна природа, поруч Збруч, чудова зона відпочинку. До речі, колись на відпочинок до своєї бабусі приїздив мій чоловік Андрій, там ми і познайомились. Андрій, як хлопець «городський» (він родом із Волочиська), привозив у наш клуб на дискотеку «свіжу» музику. Зрозуміло, що того літа він був кращим хлопцем на селі, тож мій вибір був очевидним. Вибір на все життя. Ми і тепер все робимо: дивимося фільми, влітку разом працюємо на дачі, вирощуємо дині, кавуни, бо ж землі — 15 соток — є до чого рук докласти і мені, і чоловікові, і сину.
Наш син Ростислав, — веде далі, — вчиться на енергетика. Спортсмен, займається гандболом, не палить, поганих звичок не має. У дитинстві займався танцями, брав участь у різних конкурсах. Я хотіла, щоб і далі продовжував це заняття, але він обрав спорт.
— А про що мрієте, Оксано Миколаївно?
— Щоб усі були здорові, щоб син закінчив навчання, влаштувався на хорошу роботу, створив сім’ю.
— Мабуть, хочете щоб невістка була медсестрою?
— Ми завжди схвалимо вибір Ростислава. А я хоч дуже люблю свою роботу, та для невістки бажала б більш спокійної.
Телефонний дзвінок перериває розмову, зосередженість повертається на обличчя Оксани Бородай, і вона знову поринає у буденні справи...
Gismeteo 
