Надрукувати
Категорія: Здоров'я
Перегляди: 1137

Минулої п’ятниці в Малиницькій амбулаторії загальної практики сімейної медицини в Хмельницькому районі провели День донора. Цю акцію на Малиницькій дільниці, до якої входить сім сіл, традиційно проводять двічі на рік: на початку й в кінці року. Доведений план стараються виконувати завжди, хоч і вносить сьогодення свої невтішні корективи: старіють, вимирають села, молодь в пошуках кращого, чи пак елементарних заробітків, змушена залишати рідні гніздечка.

«Були часи, коли ми у донорський день здійснювали безкоштовний забір крові у півтори сотні донорів, — зізнається завідуючий Малиницькою амбулаторією загальної практики сімейної медицини, лікар терапевтичного відділення № 2 Хмельницької центральної районної лікарні Анатолій Тринос, — сьогодні ж доведений нам план — п’ятдесят чоловік — виконуємо, чесно кажучи, з потугами. Адже села, на жаль, вимирають, не вирує у них життя, як колись. Постійні донори, які здавали кров десятиліттями, постаріли, похворіли, дехто відійшов у вічність. Молоді у селах мало, але й та неохоче бере участь у цій акції».
Аби виконати доведений план, бо ж пасти задніх — не в їхньому стилі, місцеві медики самі долучилися до акції, й друзів-знайомих    загітували. Власний приклад традиційно подав й Анатолій Петрович (на фото). Каже, кров здає щоразу. Бо, окрім того, що справа — вкрай потрібна, та ще й для здоров’я корисна: кров в організмі оновлюється, що, відповідно, позитивно відображається на роботі всіх органів.
А взагалі цього дня в амбулаторії панував оптимістичний, бадьорий настрій, неабияке велелюддя. У черзі до процедурної були жінки й чоловіки, старші й молодші, донори зі стажем і початківці.
«Скільки в Малиничах проводять день донора, я не пропускаю жодного разу, вже більше шести десятків разів кров здавав, – бадьоро усміхається місцевий шістдесятип’ятирічний Петро Мороз. — Після цієї процедури й почуваюся значно краще. Маю уже статус Почесного донора України. А за це — 114 гривень щомісячної надбавки до пенсії, — на моє запитання, що ж купує собі за справді кровно зароблені гроші, знову усміхається: — та куди ж розженешся на таку «валюту», — і додає, — здаватиму кров, допоки здоров’я дозволятиме, адже комусь вона потрібна».
«Вчора ось відзначив своє шістдесятиліття, а сьогодні приїхав здати кров, адже стараюся відгукуватися на цю добру справу, наскільки  можливо, завжди, — каже хмельничанин Михайло Цімарний. — Дасть Бог, комусь вона стане у пригоді».
А ось двадцятидворічна Катерина Крушинська з Водичок здає кров лише вп’яте і запевняє, що стане постійним донором, які і її односельчанка п’ятдесятидворічна Галина Форись. На рахунку жінки — жодного пропущеного донорського дня вже п’ять років поспіль. Любов Слободян теж приїхала з Водичок. Бажаючих звідти привезла місцева швидка. «Водички завжди найактивніші», — хвалиться Анатолій Тринос. «У такий складний для країни час я вважаю своїм обов’язком здати кров, може, вона комусь буде життєво необхідною», — переконана Любов Миколаївна. Не приховують люди й того, що, окрім власне бажання допомогти, мають за мету стати почесними донорами (для цього треба здати кров більше сорока разів), бо ж та хоч мізерна надбавка до копійчаної пенсії — малий, та все ж плюс. А де тої копійки селянину брати?
Сорокатрирічний Олександр Матвійчук кров здає вперше. Може, врятує життя когось з воїнів АТО чи допоможе здолати підступну недугу цивільного спів- вітчизника, міркує.
…Перед процедурою забору крові «пацієнту» міряють тиск. В маніпуляційній медсестрички відділення переливання крові кожного донора зустрічають зі щирою усмішкою, підбадьорюють жартом. А в реєстратурі опісля процедури, окрім відповідного документа, вручають ще й виділених державою аж… тридцять дві гривні — на солодкий чай. Та не у тих копійках, звісно, справа — всяк від душі прагне бути корисним. Такий в українців генетичний код.