Те, що здоров’я –  найдорожчий людський скарб – істина незаперечна. Тож, коли «занудило коло серця, закололо в боку», ми одразу йдемо в поліклініку. Лікар оглянув, встановив діагноз. Призначив лікування. Воно може бути як амбулаторним, так і стаціонарним.

Дорога до лікарняного ліжка лежить через аптеку – лікар дав список необхідних медикаментів, не надто дбаючи про те, наскільки ви платоспроможні. В процесі лікування може корегуватися, один препарат замінять на інший, додадуть кілька найменувань, запропонують оперативне втручання тощо. Щодня гроші, гроші, гроші… Це при тому, що відповідно до Конституції, медицина в Україні безкоштовна.
 Багато діагнозів ставить наших громадян перед вибором – померти від хвороби зараз або витратити всі заощадження, влізти в борги й померти від голоду згодом.
Я провів невеликий інтернет-моніторинг цін на деякі препарати у сусідніх країнах, таких як Росія, Молдова, Чехія, Польща. Наприклад, у Росії вушні краплі у рублях коштують стільки ж, як у нас в гривнях. Тобто, більш ніж удвічі дешевші. Коли проаналізувати вартість аналогічної хіміотерапії у нас і «у них», взагалі охоплює відчай: ціни різняться настільки, що їх можна вважати вироком онко-хворому.
Звісно, за нинішніх економічних умов коштів на безкоштовне забезпечення медикаментами всіх бажаючих не вистачить. Я згоден оплачувати собі ліки, але чому мене позбавили права купити їх у державній або комунальній аптеці за державною, не комерційною ціною?  
Відзначу, що наприкінці минулого року український уряд зробив крок у напрямку вирівнювання критичної ситуації щодо ціноутворення у галузі фармацевтики. Вирішено змінити принцип формування цін на лікарські засоби в Україні і ввести систему відшкодування вартості препаратів для людей, які страждають хронічними захворюваннями. Кабінет Міністрів схвалив введення з 1 січня 2017 року референтних цін на ліки від серцево-судинних захворювань, діабету і бронхіальної астми. З 1 квітня 2017 року урядовці сподіваються запустити  програму реімбурсації за ними.
Поясню, що ховається за цими складними термінами та яка з них користь для українців.
Референтна ціна — це базова ціна лікарського засобу, яку кожна держава визначає для себе. Референтною ціною групи ліків стає середня або найнижча ціна діючої речовини препарату, а не визначається за комерційною назвою. Тобто максимальна ціна на ліки не може перевищувати ціни на ці ж препарати в сусідніх державах.
Реімбурсація – це система державного відшкодування вартості ліків. Наприклад, якщо референтна ціна на інсулін становить 10 гривень, то саме стільки хворому повернуть при купівлі будь-яких інсулінів. Слід зауважити, що якщо ви купили ліки за 10 гривень, то вам їх повністю оплатить держава. Якщо за 7 гривень, то різницю в 3 гривні вам не зобов’язані виплачувати. Якщо хтось вирішить купити препарат за 20 гривень, то з них 10 гривень заплатить самостійно.
Визначено, що під систему реімбурсації підпаде 21 діюча речовина (16 – серцево-судинні захворювання, 2 – цукровий діабет II типу, 3 – бронхіальна астма) відповідно до рекомендацій ВООЗ. Загалом на реалізацію програми реімбурсації у цьогорічному бюджеті закладено 500 мільйонів гривень. Сподіваюся, що більша доступність ліків для населення, яке страждає хронічними захворюваннями, дозволить збільшити їх споживання й поліпшити здоров’я українців.
Можна не сумніватися, що введення референтних цін знизить вартість ліків вдвічі й викличе шалений опір фармацевтичного ринку України. Тому влада вже шукає важелі впливу на аптечний бізнес.
Один з моїх нетішинських приятелів каже, що свій шлях до мільйонера він почне з літери «А» – аптека. Щось заперечити йому складно, бо лише на території СМСЧ-4 працюють п’ять аптечних кіосків. Загалом у Нетішині, місті з максимальним радіусом 750 метрів, діють майже два десятки аптек. Якщо більшість дрібних і середніх підприємців нині згортають свої справи, то відкриття нової фармацевтичної точки нікого не дивує, а їхні власники на нестачу покупців зовсім не скаржаться.
Звісно, регулювання цін на ліки від хронічних захворювань – прогресивний крок уряду. Одначе, є й інші недуги, які супроводжують наше життя щоденно. За скромними підрахунками, ефективний курс лікування звичайних ГРВІ у Нетішині обійдеться щонайменше  600 гривень. Якщо родина має дитину, то шмарклі-кашлі лікуються чи не щомісяця. За інших обставин, коли потрібні продукти, можна дозволити собі вибирати й шукати дешевше. Купувати ліки, коли болить, ми йдемо до найближчої аптеки й не дивимось на ціни. Відтак переплати за ліки тільки на різниці цін у нетішинській аптечній мережі можуть сягнути 50 відсот-
ків.
Щоб з’ясувати всі причини високих цін на ліки й описати шляхи макроекономічного розв’язання зазначеної проблеми, знадобиться багато часу й місця. Спинюся на визначенні «дикий капіталізм» – ціни на медпрепарати в Україні формують не лише виробники й аптекарі, але й лікарі-дистриб’ютори, посередники і реклама. Зарадити цьому держава не може. Або не хоче, бо не вигідно чиновникам, які цю галузь контролюють. Або стан фармацевтичного ринку настільки економічно неконтрольований, що на його впорядкування треба не один рік.
На людських хворобах можна заробити казкові статки, але це страшна казка, шлях у нікуди. Це мають усвідомити на всіх рівнях: від виробників та імпортерів медикаментів до рядового провізора в найменшому аптечному кіоску.
Здається, що ситуацію врятують лише реформи «зверху», від владних структур «знизу» не залежить нічого. Окрім обурюватися і виголошувати пафосні передвиборні гасла. Нині нетішинськими чиновниками не зроблено нічого у напрямку зниження цін на медикаменти в місті. Можна відзначити, що результати другого року роботи міської влади, чиї представники ототожнюють себе з Революцією гідності, близькі до нуля. Вони навіть примудрилися загубити єдину державну аптеку, де, крім продажу медикаментів, виготовляли ліки. Тепер по мікстуру, яка є дешевшою, з мінімумом побічних ефектів й інколи безальтернативним засобом лікування, треба їхати у Славуту, Шепетівку чи в Рівне.  
Тим часом, органи місцевого самоврядування певним чином можуть виправити становище. Створення аптечного комунального закладу – крок, який допоможе мінімізувати торгову націнку на великий перелік найпотрібніших медпрепаратів. Крім економії на оренді приміщення, комунальна аптека може поширити ініціативу про максимальну кількість прямих договорів з вітчизняними виробниками. Ринок ліків дуже насичений імпортними препаратами, тому уникнути послуг дистриб’юторів зовсім не вийде. Але вимагати, щоб дистриб’ютор виконував більш логістичну функцію цілком можливо.
Так, завдання складне, а його виконання передбачає напружену роботу. Я переконаний, що чіткі й злагоджені дії команди, високий рівень особистої відповідальності кожного депутата й міського голови, пріоритет досягнення мети, а не догоджання власним амбіціям – шлях, який веде до дверей новоствореної комунальної аптеки.