Надрукувати
Категорія: Здоров'я
Перегляди: 1130

 

Кажуть, хороший лікар це не професія, а покликання. І працювати у цій сфері можуть тільки люди, віддані своїй справі. Проте вважаю, найвідповідальніша робота у працівників швидкої допомоги, до яких і вимоги особливі, адже кожен з них повинен володіти особливими здібностями: мати бажання допомагати людям, бути витривалим, активним, упевненим, рішучим, а головне — відповідальним. Важко заперечити те, що у критичних ситуаціях від його швидкого і правильно встановленого діагнозу, прийнятого рішення часто залежить життя людини.

Саме такими якостями володіє Микола Степанович Дубенюк — фельдшер медицини невідкладних станів Хмельницького обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, який усе життя надавав невідкладну допомогу жителям Антонінщини.
Народився у мальовничому селі з багатою історією — Терешках на Красилівщині. Батько, Степан Макарович і мама Харитина Юхимівна виховували своїх синів Миколу та Степана у добрі і любові, праці і відповідальності за зроблене.
Закінчивши восьмирічку, Микола спочатку хотів стати моряком далекого плавання, проте мудра батьківська порада зупинила: «Синку, ти такий добрий, маєш лагідну душу, всім хочеш допомогти — вступай до медичного закладу, ти зможеш лікувати і допомагати людям».
Подумавши, погодився і незабаром став учнем Одеського медичного училища і майже відразу зрозумів, що обрав правильний шлях у житті. Швидко пролетіли роки навчання. Служити випало в Чехословаччині, де спочатку був танкістом, а згодом став виконувати обов’язки військового фельдшера.
Була в Миколи ще одна мрія — стати лікарем. Після успішного завершення навчання у медучилищі, йому дали направлення до медінституту, однак захворіла мама, вдома був ще молодший брат, і батькові було не під силу одночасно вчити двох синів.
Отож влітку 1978 року в Антонінській районній лікарні почав працювати новий фельдшер Микола Степанович Дубенюк, який з перших днів завоював авторитет та симпатію не тільки у колективі, а й серед жителів регіону.
Так вже склалося, що у перші місяці роботи доля ніби випробовувала його на стійкість. Саме на його чергуванні трагічно загинув однокласник, і він перший прибув на місце події. А через кілька днів нова трагедія – чоловік з особливою жорстокістю вбив дружину і покінчив життя самогубством. І знову це сталося у його зміну, згодом ДТП із смертельним наслідком і йому доводиться самому приймати рішення, щоб усе було правильно, за законом. Важко було психологічно: гинули молоді люди, а він нічим не міг допомогти…
Проте такі випадки не зчерствили душу, не зробили молодого фельдшера байдужим до чужого болю.
Досі вдячний своєму наставнику Григорію Семеновичу Нагорнюку, який завжди підказував, давав слушні, напутні поради. Тепер Микола Степанович наставник і для своїх молодих колег порадник:
— У роботу потрібно вкладати душу! Не відбувати виклики — зробив укол і поїхав, а перейнятися людським болем, з’ясувати причину: чому в людини у
18 років болить серце, або чому від хвилювання зашкалює тиск. А головне — не боятися! Тебе чекають, сподіваються на допомогу!
Микола Дубенюк постійно займається самоосвітою, адже розуміє: медицина не стоїть на місці, з’являються нові методи лікування, нові препарати і потрібно вчитися, вдосконалюватися. Тому постійно аналізує складні випадки, робить записи, читає медичну літературу.
Щозміни бригада швидкої допомоги кілька разів буває у прийомному відділенні центральної районної лікарні. Микола Степанович вважає, що це неправильно, адже на такий виклик потрібно затратити багато часу. Скажімо, викликали до хворого у Криворудку, яка знаходиться за 25 кілометрів від Антонін. Потрібно двічі подолати цю відстань, а потім, минаючи приміщення колишньої Антонінської районної лікарні, ще за 30 км доставляти хворого в стаціонар. В Антонінах щозміни працює тільки одна бригада, а на термінову медичну допомогу вже чекають інші хворі.
Як депутат районної ради, неодноразово порушував це питання перед депутатами обласної ради, з головним лікарем центру екстреної допомоги, директором департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації. Можливо у липні, коли почне діяти медична реформа, щось зміниться.
Миколу Степановича Дубенюка знають і поважають у селах Антонінського округу. А він, у свою чергу, добре знає людей, які часто звертаються за допомогою. Знає, де чий будинок, як відчиняється хвіртка. І в його арсеналі, окрім медичних препаратів, завжди знайдеться добре слово, привітна посмішка. Бригада оснащена електрокардіографом і кожному хворому, при необхідності, можна зробити кардіо- граму.
Пам’ятаючи батьків наказ, намагається ніколи не бути байдужим до чужих проблем. П’ять разів обирався депутатом Антонінської селищної ради і завжди з розумінням ставився до людей. Коли у 2014-му в районі почали мобілізовувати військовозобов’язаних чоловіків у зону АТО, їх потрібно було забезпечити необхідним спорядженням, придбати берци, каски, бронежилети. Підприємства і організації виділили певні кошти, але цього було мало. Та і все це потрібно було шукати в магазинах самостійно. І Микола Степанович, разом з працівниками селищної ради, ходив від хати до хати — пояснював ситуацію і просив допомогти коштами. І зібрали відповідну суму, і спорядили хлопців.
Минає час, зозуля щороку рахує роки, але вони не стають тягарем Миколі Дубенюку. Вже виросли син і донька, здобули освіту, одружилися і подарували йому аж п’ять онуків, п’ять хлопчиків. І в дідуся з’явилася нова мрія — не пішли його стежкою діти, хай хоч хтось з онуків стане лікарем, а він з радістю передасть їм увесь набутий досвід.
Миколі Степановичу Дубенюку нещодавно виповнилося 60! За плечима роки, пов’язані як з радісними подіями, так і з постійним людським болем. Проте за 39 років трудової діяльності жодного разу не пошкодував про вибрану роботу, адже давно усвідомив, що медицина — то його покликання. І не важливо, що ти щодня перебуваєш у напрузі, йдеш на роботу і не знаєш, що на тебе чекає — виклик через серцевий напад, пологи, які потрібно буде приймати просто в автомобілі, постраждалий у ДТП. Головне — він повинен допомогти людині, надати першу допомогу, допомогти з’явитися на світ новій людині, врятувати чиєсь життя. Це робота, яка стала сенсом його життя.