Минулої суботи на військовому кладовищі біля пам’ятного знака невинно репресованих відбувся мітинг-реквієм, приурочений початку Великого терору.
Саме 5 серпня 1937-ого сталінські енкаведисти розпочали секретну операцію по винищенню так званих «антирадянських елементів».

Побачила світ третя книга «Україна — Русь. Українська звитяга» відомого історика і дослідника минувшини, нашого земляка Володимира Білінського. У книзі (останній із трилогії) автор акцентує увагу читачів на наших славних перемогах, яких в українській історії було чимало. На сторінках видання проступають незатерті часом постаті легендарних звитяжців, котрі ще за життя посіли чільне місце в пантеоні талановитих воєначальників-полководців як України, так і світу. Дослід-
ження буде корисним для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій давнини. Пропонуємо увазі читачів розповідь про Олексія Береста, опубліковану в новій книзі.                                        

Понад 200 юнаків і дівчат відправлено в Німеччину з Соколівки. Старші люди пам’ятають 28 травня 1942 року, коли з села на каторжні роботи забрали 72 молодих, у розквіті сил, людей. Після медкомісії остарбайтерів відправляли на станцію Ярмолинці, де їх вантажили у товарні вагони. Плач і стогін стояв над Соколівкою. Чимало односельців загинуло: не повернулися з неволі Марія Рогачевська, Станіслав Кучеревич, Зінаїда Богач, Дмитро Королівський та інші.
З Хмельницької області примусово вивезено 117230 чоловіків та жінок. На Батьківщину повернулись близько 104000 людей. Решта померли від хвороб чи стали емігрантами.

У радянських енциклопедіях та підручниках історії Української РСР немає жодної інформації про те, коли виникла українська мова. Невже славісти не досліджували цієї теми? Звичайно, цікавилися і висвітлювали її доволі об’єктивно і професійно. Річ у тім, що їхньої правди не хотіли знати імпердержавці. Бо інакше розвалилася б уся міфологічна історична піраміда Великоросії чи СРСР. У чому вона полягала?

На сторінках «Подільських вістей», у № 50 за 9 травня ц. р., ми вже згадували про особливо кривавий бій під Війтівцями, який відбувся 7 липня 1941 року. У цьому бою полягло більш ніж 700 солдатів і офіцерів, переважно молодих, необстріляних. Після війни місцеві жителі із сіл Зелена і Криштопівка раз по раз знаходили на колгоспному полі, яке мало назву «Біля вежі», рештки загиблих воїнів, адже потім їх ховали не один тиждень… Той жорстокий бій залишився назавжди в пам’яті очевидців, і навіть тепер, через 76 років, чуються його відголоски, вже в спогадах нащадків. Ми обіцяли при нагоді повернутися до теми цього бою, і ось така нагода трапилася. Спогадом в оригінальній формі поділився краєзнавець Микола Костянтинович Яковлєв. Він та його син Костянтин Миколайович, інші члени всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса у 2013-2015 рр. виявили останки тридцяти двох солдат, які загинули на криштопівському полі «Біля вежі» у сорок першому. 26 грудня 2015 року шістнадцять з них були перезахоронені у Братській могилі смт Війтівці. Додамо той факт, що перші зі знайдених загиблих воїнів знайшли спокій у Братській могилі с. Зеленої, адже Криштопівка і Зелена раніше входили в один колгосп (так і нині, ці села знову разом в одній громаді).
Зеленчанин М. К. Яковлєв пригадує, як ще малим, у десятирічному віці разом з двоюрідним братом Євгеном Костюком допомагав пасти вівці батькові, який був колгоспним чабаном. Ось тоді і знайшли на полі «Біля вежі» останки загиблого воїна Шрамченка. При ньому був медальйон із зазначенням інформації по ідентифікації особи. Ця знахідка дуже вразила юне серце. Через роки з’явилася з-під пера Миколи Костянтиновича історія, можна сказати новела, написана так, наче своїми очима бачив бій полеглий на українській землі росіянин, сибіряк Яків Шрамченко та бійці інших національностей… Пропонуємо читачам цю розповідь.

Л. Рудковська.