Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 947

 Пригодницькими та історичними творами нашого земляка, хмельничанина Юрія Сороки зачитується нині вся Україна. Пропонуємо читачам фрагмент оповідання  автора, яке ще не виходило  друком.

Арсен втомлено потер долонею лівої руки перенісся та очі, потім байдуже подивився на де Брасі.
– Ти нічого не зрозумів, ландскнехте, – вимовив хрипким голосом.
– Стривай! – підняв руки з розкритими долонями капітан. – Не поспішай! Не обов’язково служити Вишневецькому до кінця своїх днів. Світ безмежний і у ньому неймовірна кількість володарів, які мають багато золота, щедру руку і потребують послуг таких людей, як ми! О, я бачив запорізьких лицарів під час облоги Дюнкерка і кілька разів раніше... Бачить Бог, я не хотів би мати під своїми знаменами кращих солдат! Закінчено Тридцятилітню війну в Європі1, пусте! Європу розкроєно на безліч графств, герцогств, королівств. Їх монархи мають багатства Креза і хворобливе почуття власної гідності. Крім того, Ватикан здатен проливати ріки крові й надалі, доки не отримає перемогу чи, радше сказати, нові землі, гроші та владу. І тому папі все ще потрібні сильні руки й гострі мечі. Будь певен, заради дзвінкої монети ці святоші готові багато на що... Моря несуть сотні кораблів, в трюмах яких виблискують багатства Нового Світу. Іспанія грабує нещасних індіанців, Англія з Францією і Голландією щосили намагаються не відстати від неї. Хоробрий солдат може пристати під стяги будь-якої з цих країн, або, здійнявши на щоглі Веселого Роджера, патрати трюми їхніх кораблів, як різник патрає свиню! Повір, мені знайомий п’янкий вітер, що наповнює легені солдата удачі. Весь світ пропливе перед твоїми очима і, схиливши голову, платитиме данину твоїй хоробрості! Хіба це не щастя для справжнього лицаря?!
Якщо ж, Арсене, я повернуся сам, Вишневецький обкладе цей пагорб так, що миша не прослизне, не спитавши на це його дозволу. Честь солдата не дозволить мені розповісти князю про справжню кількість захисників больверку. Тож він не піде більше на штурм, годі втрачати солдат. Солдати – це гроші. Вони стоятимуть тут день і ніч. Стоятимуть, доки ти не впадеш знесилений, не в змозі тримати зброю в руках. А потім вони зайдуть і просто візьмуть тебе. І ти помреш на палі. У цьому тим більше немає ніякого сенсу, тому що вісім днів тому, тобто вісімнадцятого серпня року Божого тисяча шістсот сорок дев’ятого від Різдва Христового гетьман Хмельницький підписав у Зборові мирну угоду з Річчю Посполитою. Все! Війну закінчено. Ми всі тут лише тому, що князеві потрібен цей порох. Після триклятого Збаража у нього не залишилося бодай діжі доброго гарматного пороху!
Арсен невидющими очима дивився перед собою.
– Хмельницький замирився з ляхами? – прошепотів він потрісканими вустами.
– Так! – вигукнув де Брасі. – Годі мучити цю нещасну землю. Тепер війна нікому не потрібна. Досить крові та ворожнечі! Іслам-Ґірей повертається в Бахчисарай, Хмельницький у Чигирин. Для чого це все тобі, Арсене?!
І саме тієї миті на очах капітана мушкетерів Ґійома де Брасі відбулася разюча зміна. Поранений і смертельно втомлений запорожець, що стояв перед ним хвилину тому, зник. Тепер на його місці був могутній лицар з високо піднятою головою, розправленими плечима і палаючим поглядом широко розплющених очей.
– Ти питаєш для чого, ландскнехте? – голосом, схожим на загрозливий гуркіт буремного моря, запитав Арсен. – Тож знай: не ми мучили Україну, яку ти смієш називати нещасною землею. Вишневецький і подібні йому, руками таких як ти точили її кров. Не війни хотіли ми – волі! Тієї волі, коли натруджені руки хлібороба відчувають не крицю, а плоди своєї важкої праці. Коли матері не затуляють мертві очі дітей, вбитих лише за те, що вони залишилися українцями і не змогли терпіти тортур іноземного ката, а піднялися збройною рукою здобувати цю саму волю. Коли сонце гріє своїми обіймами древню Русь, а не боязко позирає на страшні похоронні багаття, у які перетворилися села і міста. Ми хотіли лише бути господарями власної землі. Ти кажеш: досить крові та ворожнечі? Так, багато крові пролито... Та що знаєш про неї ти, найманцю? Для тебе кров – дзвінка монета. Але не так все для мене і для дев’яти холодних трупів, що лежать біля тих самих діж з порохом... У Хмельницького своя війна. Він — гетьман і повинен думати не лише за сьогочасну користь. А у мене своя війна. Моя війна – це закатовані Яремою мої діти і зґвалтована його жовнірами дружина. Моя війна – це десятки побратимів, що полили своєю гарячою кров’ю степи під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою. Які лежать під мурами Кодака, Кам’янця та Львова. Якби ж ти міг знати, який пекельний вогонь запалили ось тут, – стусонув себе рукою в груди Арсен, – ляхи! Від самого Микитиного Рога ніс я цей вогонь і не міг загасити помстою. І це не дивно. Моєму старшому синові було лише дев’ять. Чим він завадив ясновельможному? Може тим, що його батько з батьками інших вирішили стати на захист своєї сплюндрованої батьківщини? Тієї самої, що його, іуди, предок боронив, і за яку прийняв смерть мученика? Моя війна – це Филон Рябошапка, якому відірвало голову гарматним ядром, це Іван Нечипоренко, затоптаний на смерть гусарськими кіньми, Семен та Мирон Бабії, порубані у нерівному бою, Петро Терлецький, який ковтнув палю на окопі табору Домініка Заславського, перед очима своїх побратимів... А ще моя війна тут, за цими мурами. Їх дев’ятеро і ні один не схибив душею, дивлячись в очі смерті. Тепер вони очікують на мене. Тож прощавай, найманцю. Час мені повертатися. Я дам відповідь Яремі. Тепер мушу розмовляти з Богом.
І Арсен, пригнувши голову, ступив у чорноту прочинених дверей.
 Ієремія Вишневецький сидів за великим, вкритим білосніжною скатертиною столом і їв, хапаючи руками з об’ємистого срібного полумиска смажену вепрятину. За спиною князя два лакеї у блакитних англійських лівреях сторожко стежили за кожним рухом свого господаря. Після того як капітан де Брасі наблизився до столу, князь кілька хвилин вперто його не помічав. Нарешті кинув окіст хортам, яких за кілька саженів від столу утримували князівські псарі, і здійняв очі на найманця.
– Радий вас бачити, пане Гійоме, – сказав Вишневецький голосом, у якому відчувалася нестерпна нудьга. – Присядьте до столу. Клянуся всіма святими, вепрятина просто чудова. Скуштуйте і ви не пожалкуєте.
– Дякую, ваша ясновельможносте, – де Брасі сів на підсунуте лакеєм крісло навпроти Вишневецького. – Але я не голодний.
– Даремно. Може келих доброго вина?
– Я волів би спочатку про справи...
Вишневецький зробив кілька ковтків з великого золотого кубка і ретельно витер руки серветкою.
– Справи, справи, нікуди від них не подінешся... Що ж, я слухаю вас.
– Вони сказали, що дадуть відповідь пізніше.
Князь здійняв брови:
– Гм... Це навіть смішно. Смердюче бидло прагне, щоб я очікував на його жалюгідне рішення. Доведеться замордувати їх голодом.
– До цього не дійде, – дивлячись в далечінь, мовив де Брасі.
– Що ви маєте на увазі?
– Відповідь надійде дуже скоро і якщо вам дорогі ваші люди, приберіть їх якнайдалі від больверку, – де Брасі встав з-за столу. – Якщо ваша милість дозволить, я волів би піти до своїх мушкетерів.
– Можете йти, – кинув крізь зуби Вишневецький і спересердя пожбурив серветку на стіл. – Коня! Коня мені!
Вечірнє сонце позолотило верхівки ялинок у далекому лісі на обрії, коли на верхів’ї пагорба, що тримав у напруженні двісті тридцять жовнірів з хоругви князя Ієремії Вишневецького протягом цілого тижня, спалахнуло і зринуло до небес пекельне полум’я. З шаленим гуркотом кам’яна вежа больверку2 зникла у хмарах сивого диму, а жовніри з оточення попадали на землю, скошені вибуховою хвилею надзвичайної потужності.
Де Брасі провів язиком по пошерхлих губах і притягнув за повід наляканого коня.
– От і все, – похмуро промовив він французькою.
Стрімко скочивши у сідло, під’їхав до вишикуваних у каре мушкетерів. Рвонув з піхов шпагу і здійняв її високо вгору.
– Готуйсь! – задзвенів над мушкетерами його напружений голос.
– Вогонь! – і за мить сотня мушкетів вибухнула прощальним вітанням козакові Арсену.
Гійом де Брасі не міг відвести погляд від потрощених руїн на вершині пагорба. Він ні про що не жалкував. Його не турбував виклик князя для пояснень причини незрозумілого для його ясновельможності салютування. Завтра капітан вирушить до Варшави, а далі до спекотних рівнин і перегрітих сонцем виноградників Бургундії. Подумки прощався з Арсеном. “А все ж соромно, – думав він, – соромно розуміти, що якби я опинився на твоєму місці, не знаю, як би повівся...”
За спиною почувся тупіт копит десятка коней. Де Брасі озирнувся. До нього під’їжджав, оточений пишним почтом, Ієремія Вишневецький.
– Де Брасі! – роздратовано зашипів князь. – Може, ви поясните, що тут відбувається? Що означає цей залп?
Де Брасі спокійно витримав обурений погляд.
– Це салют, ваша ясновельможносте.
– Що?!
– Те, що ви чули!
– Але...
– Ніяких але, князю! – голос де Брасі набрав металевих ноток. – Він був хорошим солдатом і він... Він втримав свою цитадель!
*1 Тридцятилітня війна у Європі (1618 – 1648) – війна між коаліціями католицьких країн і країн, які підтримували рух реформації.
*2 Больверк — від нім. bollwerk, невеличка вежа або укріплення для кругового обстрілу.