Автор оповідає про життя селян Славутського та Ізяславського районів у 30-40-і роки ХХ століття на основі спогадів своєї матері Галини Аксаверівни Серединської, яка зазнала комуно-сталінських репресій, пережила фашистську окупацію, голодне повоєння комуністичного режиму. Один із розділів присвячений Станіславові Полькевичу, брату матері автора.
ПОЛЬКЕВИЧ
...Замучені довгим переходом (до Тернополя — ред.), люди до світанку зуміли видовбати в мерзлій землі невеликі виїмки. А коли стало розвиднятися, побачили перед собою велике рівне поле, рясно засіяне тілами людей у напівцивільному одязі. Трупи вже замело сніговою крупою, яка цілу ніч сипала з неба під завивання колючого морозного вітру.
За кілометр, на горбі, за високими мурами монастиря проходила німецька оборонна лінія. На високій дзвіниці німці встановили кулемети, з яких могли розстрілювати всіх, хто опинився на цьому полі. За окопами новобранців зі Славути розташувалися поодинокі, але викопані на весь зріст, окопи «старожилів», яким пощастило поки що залишитися живими. Цих новобранців з Житомирської області пригнали дві з половиною тисячі чоловік, за три дні до приходу славутчан. За цей час в окопах зосталося двадцять чоловік, а решта лежить на цьому полі, — ті, яких без зброї погнали в атаку на кулемети. Деяким пощастило, їх винесли пораненими з поля бійні, бо це був не бій – відстріл беззахисних і беззбройних людей.
До Полькевича підійшов солдат зі старожилів і запропонував сховатися в його окопі, бо через півгодини німці закінчать сніданок і почнуть розстрілювати цих людей, яких пригнали на бійню вночі. Полькевич не вірив:
— Ми стільки кілометрів йшли сюди, щоб воювати з окупантами і щоб нас так запросто тут розстріляли?
Та солдат хутко схопив його за рукав фуфайки і потягнув в окоп. І вчасно. Тільки звалилися в глибокий окоп, як щось застрекотіло, наче швейна машинка, і в стінку зі свистом впилося кілька куль.
…Окоп був тісний, як домовина, холодний і слизький, обледенілий. Єдине, чим радував він стомленого і знервованого Полькевича, так це своєю непомірною глибиною.
— Ох! — видихнув солдат, впавши на дно окопу, весь заляпаний багнюкою, — перечавлять фріци нас, як жабенят… Буде на місці цих окопів цвинтар… — втираючись такою ж брудною, в грязюці, полою шинелі, приречено промовив.
...Повітря наповнилося хаотичним гамором пекла, передсмертними зойками вмираючих, стогоном поранених, виттям і криками ошелешених людей. А над усім цим рівномірно стрекотіли німецькі кулемети, сіючи смерть. Люди в паніці пробували сховатися у своїх неглибоких окопчиках, та кулемети з високої дзвіниці їх і там діставали.
Тоді багато хто кинувся втікати від убивчої зливи куль до невеличкого ліска, за пів-
кілометра за нашими окопами...
Вночі, коли славутських новобранців тільки привели на позицію, у цьому ліску їх нагодували. Тут стояла польова кухня, а поруч — позиція артилерійської батареї. На брустверах траншеї, проритої понад лісом, було встановлено багато кулеметів.
Тепер тільки новобранці стали втікати до лісу, німці відразу припинили стрілянину, і тут застрочили наші «Максими» — з отієї траншеї…
То був сталінський
загороджувальний загін
«СМЕРШ» по боротьбі з дезертирами. Вони відразу розстріляли тих, які бігли до них, шукаючи порятунку від смерті. Після того бійці з загону «СМЕРШ» вилізли із траншеї і стали добивати поранених.
Полькевич після побаченого ніяк не міг опам’ятатися. Він від радянської влади всього чекав, та в тяжку для Батьківщини годину, коли ще значна територія держави окупована ворогом, безглузде знищення свого народу вразило його душу. Для чого це було робити? Та з часом усі таємні діяння наших можновладців стануть явними, і історія викриє всі маловідомі сторінки їхньої діяльності.
Від автора:
Як тільки Червона армія почала визволяти від німецької окупації територію України, Сталін надіслав таємну директиву в органи НКВС, за якою населення України, яке перебувало на окупованій німцями території, потрібно ретельно «профільтрувати», щоб придушити будь-які прояви українського націоналізму.
Для цього потрібно:
– усе населення чоловічої статі, яке можна поставити на військовий облік, мусить бути мобілізоване й відправлене на найнебезпечніші ділянки фронту;
– частину населення, яку запідозрено у нелояльності до радянської влади, відправити в табори або на поселення в інші райони СРСР;
– решту залишити для праці у колгоспах і відбудови промисловості.
...Коли закінчився обстріл, рятівник Полькевича вибрався з окопу і йому теж простягнув руку. Він назвався Романом. Біля окопів лежало багато вбитих і поранених однополчан. А медикаментів — жодних. Роздягали убитих, їхню спідню білизну розривали на стрічки і замість бинтів перев’язували ними поранених. Верхнім одягом мертвих встеляли дно окопів. На таку постіль клали поранених, щоб хоч трохи захистити від куль і пронизливого крижаного вітру.
А з тилу — ніякої допомоги.
Роман розповів про «розпорядок дня» на цій дільниці фронту, якого німецькі солдати щодня ретельно дотримуються.
– Після вранішнього розстрілу наших позицій німці будуть відпочивати, потім вчасно обідатимуть, а ввечері ще постріляють, наженуть страху, і вже будуть до ранку спокійно спати. І ніхто їм цей розпорядок не насмілиться порушити. Ми тут ще живі, доки не приїде наше високе начальство. Як тільки воно з’явиться, нас відразу змусять йти в атаку на ці кулемети, що попереду, а якщо повернемо назад, то нас розстріляють смершівці.
Мерзлякувато зіщулившись, розтираючи задубілі від холоду руки, Роман продовжив:
– Коли житомирських новобранців хотіли підняти в першу атаку, то люди відмовилися йти на розстріл без зброї. Тоді чекісти пригрозили: якщо ми не піднімемося в атаку, то по наших окопах вдарить артилерія. На підтвердження вони вистрілили з гармати, снаряд розірвався поблизу над нашими окопами й убив осколками кілька чоловік. Нам нічого не зоставалося, як іти в наступ неозброєними на німецькі кулемети.
Роман, якось винувато посміхаючись, озирнувся на бруствер траншеї чекістів, за яким витикалися стволи кулеметів, і додав:
– Мені пощастило: коли побігли в атаку, то я встиг упасти у виїмку на полі й пролежав у ній до ночі. За те, що зостався живий, наші охоронці принесли мені обмундирування, зняте з якогось убитого солдата й гвинтівку з одним набоєм.
* * *
...Під ранок за монастирем почалася стрілянина, яка переросла у справжній бій. Звідкись у тилу в німців за пагорбом почала стріляти артилерія по монастирю й снаряди влучили у дзвіницю, яка наполовину розвалилася. Це підбадьорило бійців, з’явилася надія якось вижити в цій бійні. Адже артилерійська батарея з нашого боку жодного разу не вистрілила по німецьких позиціях, а вона могла з першого залпу знищити ту фатальну дзвіницю.
* * *
...Перед світанком солдати із загону «СМЕРШ» притягнули волоком по снігу на брезентах купу гвинтівок і у відкритих цинках набої до них, гранати, а також хліб, банки з тушонкою й три фляги спирту. Передали від командування наказ: вам, зрадникам Батьківщини, є нагода себе реабілітувати. За півгодини мусите підготуватися до атаки. Сигнал про початок — три червоні ракети. Ще вони розповіли, що якась військова частина зайшла німцям у тил і тепер веде бій за монастир. Люди вже понад добу нічого не їли, тому, випивши по ковтку спирту, накинулися на їжу, та вчасно спохопилися – в атаку з повним черевом не йдуть, бо, якщо поранять у живіт, вмирати доведеться у страшних муках...
...Злетіли червоні ракети. Небо залило зловісно-кривавим, і поле раптом вибухнуло криком сотень горлянок. Бійців як пружиною викинуло з окопів, тепер у кожного була одна мета — добігти до монастирських стін. Атакуючі матюками і криком хотіли заглушити хрипле стрекотіння німецького кулемета і пробігли вже більшу половину поля, як почувся роздираючий душу свист мінометних мін, які розривалися посеред атакуючих і розріджували їхню шеренгу. Та страху вже не було. Поранені також повзли до монастирської стіни, рятуючись від смерті. Бо якщо пощастить вибити німців з монастиря, полем будуть шастати енкаведисти, шукаючи дезертирів і поранених, яких, як правило, вони пристрілювали.
Полькевичу зосталося пробігти якихось сто метрів, як зненацька щось перед ним блиснуло, його високо підкинуло і сильно вдарило об землю. Романа, який біг за Полькевичем, осколки міни не зачепили, і він зупинився, щоб надати допомогу своєму товаришу, та старий солдат, задихаючись біг за ним, кричав, щоб він не зупинявся, бо мертвому вже ніхто не допоможе, а треба швидше добігти до стіни, а то в полі їх усіх переб’ють. Тільки він це прокричав, як сам звалився на сніг, прострелений німецькою кулею.
* * *
...Оборону монастиря було знищено. Її тримали два десятки німецьких солдатів, а наших загинуло під стінами монастиря більше трьох тисяч чоловік. Майже всі новобранці, призвані на війну в січні 1944 року з Житомирської області і більша половина зі Славутського району.
Територія монастиря швидко заповнювалася військами. Звідкись наїхало багато військової техніки: автомашини, танки, артилерія, «катюші», а новобранці йшли в атаку з одними гвинтівками на кулемети, і ніхто їх артилерією не підтримав.
...Роман згадав про Полькевича і вирішив його поховати по-християнськи. Все поле було вкрите трупами. До них не поспішали. Полькевич лежав горілиць, присипаний землею, з носа і вух тоненькою цівкою ще точилася кров. Ліва нога була вся в крові, неприродно підвернута і через розірвану штанину стримів білий уламок кістки. Роман взяв його попід руки і хотів перетягнути на рівне місце, аж побачив, що на восковому обличчі Полькевича нервово сіпнулися м’язи, і він тихенько застогнав.
Роман аж здригнувся та, оговтавшись, заплакав:
– Аксаверович, дорогенький, ти живий, а я прийшов уже тебе ховати.
Він обережно поклав його на сніг, розстебнув фуфайку, щоб легше дихалося, і вже гарячково міркував, як врятувати товариша. А часу обмаль, бо Полькевич стікав кров’ю. Роман знайшов пошкоджену вибухом гвинтівку, зняв з неї ремінь і перетягнув вище рани ногу Полькевича, щоб зупинити кровотечу.
* * *
...Санітарка спритно, поверх штанів, сильними, швидкими рухами перев’язала бинтом ногу непритомного і байдуже махнула рукою:
– Напевно, не буде він жити, дуже тяжке поранення, а ми поки об’їдемо поле, то він Богу душу віддасть.
Роман упав перед нею на коліна і став благати завезти пораненого швидше в медчастину. Санітаркам було незручно відмовити цьому старому солдатові.
Полькевича обережно підняли на сани, повезли до медчастини, яка тільки почала розгортатися в монастирі.
Gismeteo 
