Переді мною нова художньо-документальна книжка «Чи всі трави хиляться за водою?» (Хмельницький: ФОП Цюпак А.А., 2016. – 184 с.),  яку створив письменник Володимир Шевченко і яка потребує уважного прочитання, як і, утім, знання новітньої історії України, зокрема суспільно-політичної ситуації на селі кінця 20-х початку 30-х років минулого століття. Автор намагався якнайоб’єктивніше розкрити картину спроби спротиву суцільній колективізації своїх земляків із села Ганівка та довколишніх населених пунктів, що на Дунаєвеччині.

З нашого читацького погляду, з точки зору рецептивної естетики, ніякого повстання не було, але спритні фальсифікатори-гепеушники на папері «створили», а згодом «викрили» ганівський бойовий осередок підпільної повстанської організації, за що отримували військові звання і підвищення по службі. Якщо «бойовий», то повинен відбутися бодай хоч один серйозний бій, але в книжці цього збройного супротиву немає, а є лише перемовини між селянами чинити опір владі, бо остання відбиратиме не лише зерно, а й землю.  
...Від 1921 року, від нової економічної політики, затвердженої Х з’їздом РКП (б), минуло кілька літ, і ось тобі на, знову за рибу гроші – землю усуспільнюють. Думки, як та хвиля за хвилею, «хліборобам не дають ні працювати від душі, ні вільно пожити. Кульчицький вже он скільки нарахував обіжених нинішньою владою, а заодно й озлоблених проти неї. Дмитро Кукуруза, рятучись, щоб не розпродували його майна, віддав увесь хлібець до останнього пуда.  Тепер змушений із сім’єю перебиватись  на одній лиш барабольці» (с. 40). То правда, яку сучасна молодь ніяк не збагне, а навіщо забирали зерно, коли у сім’ї було по четверо, восьмеро, а то й десятеро дітей? Відповідь однозначна: наприкінці 20-х років утверджувався тоталітарний режим, ніякої демократії, ніякого плюралізму думок. У результаті одноосібного антигуманного  керівництва державою в 1932-33 роках деспотом  та його поплічниками-нашіптувачами в Україні був створений штучний голод, що забрав мільйони безневинних людських жертв, а мільйони репресованих безкоштовно перевиконували виробничі норми на новобудовах п’ятирічок, гинули на лісоповалах несходимого Сибіру.   Серед останніх були й реальні персонажі художньо-документальної повісті Володимира Шевченка –  це Дмитро Кукуруза, Іван Кукуруза, Дмитро Кульчицький, Павло Афіновський, Антон Курочка, Трифон  Матковський, Михайло Роземборський та інші.   Прикметно, що про  долю кожного з них автор повідав у своїй художньо-документальній праці.
Отже, в січні 1928 року було прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення у селян зернових «надлишків». Одночасно Сталін проголосив курс на «форсовану колективізацію» сільського господарства, а з липня 1928 року було взято курс на «суцільну колективізацію по всьому фронту».
Так колективізація стала одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітаризму. Саме про такі суспільно-політичні події на Поділлі йдеться у книзі В. Шевченка, де панорамно постає образ українського села, картина настроїв хліборобів та розчарування у нових господарях долі. Селяни прозріли, збагнули, що до влади прийшли брехуни й політичні авантюристи, по суті прийшла смерть, що стояла за плечима.  Книга складається з двох частин, перша – художніми засобами розкриває внутрішній світ селян, які хочуть зберегти попередній уклад ведення хліборобського ремесла, аби земля належала тим, хто вирощує врожаї і трудиться на ній зранку до темного вечора. Однак споконвічні мрії і сподівання селянина руйнують владоможці-більшовики. Тож людям нічого не залишається робити, як метикувати, що й до чого, як краще вберегтися від клятущого колгоспу. Розмови, балачки, напитування, як то воно відбувається в інших селах і краях. Але і ГПУ у прикордонні не куняє, має своїх інформаторів. У другій частині книжки автор, оперуючи архівними документами (хоч і в них наполовину правди, бо не все зафіксовано, особливо дії спецслужб, фізичний тиск на підсудного), розкриває невтішну картину «розслідувань спроби збройного повстання  далекого 1931 року не лише проти колективізації, а й загалом проти більшовицької влади в колишньому Кам’янецькому окрузі  на Поділлі, а відтак і покарань за це його учасників» (с. 97). Голова Ганівського підпільного осередку Дмитро Кульчицький змушений був казати для протоколу, що «і з Лісецьким, й із Кицюком – обмінювалися думками про невимовно важке життя українського селянства на порозі колективізації, підготовчу роботу до повстання, зокрема й щодо згуртування однодумців у Ганівці» (с. 98).
Та що б не казав підсудний,  його доля уже була вирішена     спеціальною постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Постановою передбачалося провести конфіскацію у куркулів засобів виробництва, худоби, господарських і житлових будівель, підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. Господарське майно та будівлі передавались у фонд колгоспів як внески незаможних селян і наймитів. Усі «куркульські» господарства поділялись на три категорії. До першої відносили заможних селян, які брали участь у збройних повстаннях проти радянської влади. Вони підлягали арешту і суду, а члени їхніх сімей висилались у віддалені райони. До другої категорії належали «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили владі ніякого опору, але їх також разом з сім’ями висилали до північних районів СРСР. Таких господарств нараховувалось близько 150 тисяч. Третю категорію утворювали власники менш міцних господарств (фактично середняцьких), яким пропонувалось виселитись із своєї хати за межі колективних поселень, де їм надавались невеликі земельні ділянки поза колгоспними масивами. Таких господарств, за даними влади, було близько 800 тисяч. А те, що говорив слідчим Кульчицький (правду і неправду), йшло лише на руку сталіністам. Тому, образно кажучи, трави таки хилились за водою, селяни скорились більшовицькій владі, яка себе тоді підстрахувала тим, що в кожному районі був створений бойовий загін не хліборобів, а таки активістів (40 чоловік партійців і 40 комсомольців, яким видали зброю. Загоном керував гепеушник. Бойовий загін стояв напоготові придушення селянського повстання). Он як! Чим не бандитський метод.
В. Шевченко називає прізвища тих, хто належав до 1-ї та 2-ї категорій. Їх і без надуманого гепеушниками повстання та «приєднання до Польщі» (с.113) очікував концтабір або виселення за межі України. Можна було б додати, що сім’ям 3-ї категорії, які залишались на проживання у межах свого району, влада виділяла найгіршу землю і житло бідноти. Актив, як ледачий елемент, переселявся в будинки розкуркулених. Такі на дві половини хати «куркулів» і досі стоять в кожному селі, про них  знають мешканці із розповідей рідних, старожилів. Тому можна було б авторові і цю тему проаналізувати. Втім, переказувати сюжет твору – невдячна справа. Але вже те, що В. Шевченко  художньо-документальним твором порушив  «табу» на тему розкуркулення, освітлив темні місця міфічної справи  «огрому» селянського повстання на Дунаєвеччині, свідчить про таки відкрите зіткнення двох стратегій розвитку аграрного сектору країни кінця 20-х початку 30-х років ХХ століття не лише на Політбюро, у коридорах вищої влади, а й на місцях, у свідомості споконвічних хліборобів.
Видання Володимира Шевченка «Чи всі трави хиляться за водою?» є вартісною, графічно вдало оформленою. Вражає ціла низка посилань на фонди Державного архіву Хмельницької області, що є незаперечним фактом її достовірності. Книжка стане неабиякою підмогою аспірантам, учителям під час проведення позакласної роботи, краєзнавцям, бібліотекарям, просвітянам і всім тим, хто цікавиться художньою та історичною літературою.