І вкотре Путін виявився брехунцем! А чим йому хвалитися в Європі, як не історичними фактами Київської Русі? Своя ж надто неприваблива, сіра, похмура – для зарубіжних освічених людей не годиться. Тож у Парижі саме й лягла махлярська карта: мовляв, ось вам у масть – колись «наша» стала «ваша».

Гордіться «Русской Анной»! Саме вона, «молодша донька нашого великого князя Ярослава Мудрого стала дружиною Генріха І і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією із засновниць як мінімум двох європейських династій – Бурбонів і Валуа, одна з яких і досі править в Іспанії», – козирнув переможно Володимир Володимирович перед президентом Макроном і журналістами на брифінгу. Правда, в другому випадку припустився неточності – назвав Анну Ярославівну вже «середньою дочкою» князя. Але блуд, звичайно, не суттєвий для слизькоязикого, важливе інше: дві прадавні нації скріплені кров’ю королеви «Анни російської». Тому, за логікою візитера, і зараз потрібна спільна єдність та взаємне порозуміння. В чому вони полягатимуть – досвідчений Путін підкаже молодому французькому колезі. Той, у свою чергу, не злакомиться на політичні «щі» північного великого кухаря-комбінатора. Недипломатичною мовою, з народною прямотою розуміти замах В. П. на чуже треба так: «Бреше, як лисого чеше».
То хто ж така насправді «русская Анна»? Російські історики з часів цариці Катерини ІІ і до сьогодні вважають доньку Ярослава Мудрого «своєю». Як і княгиню Ольгу, хороброго Святослава, хрестителя Русі Володимира. І всіх інших відомих предків-українців уважають «росіянами». Цей потяг до привласнення називається «синдромом хапуги». Наведу приклад. 2006 року в Москві вийшла книжка «Ярослав Мудрий» С. В. Алексєєва. Автор розумів, що старі міфи про Русь розвіюються, «малоросів» на макуху не купиш, бо «московській блекоті» вже не вірять. Тому в передмові прагне переконати читача, що «нелепо пытаться растащить образ древнего князя по нашим сузившимся национальным квартирам». Чому «безглуздо розтягувати» цього блискучого політика і просвітителя? «Спеціаліст Древньої Русі» Алексєєв пояснює, що в епоху князя Ярослава не було такого поняття як «національна держава». Далі він ллє воду на старий млин: «Люди делили друг друга по вере, затем по родному языку и расе – но совершенно иначе, чем теперь. А Ярослав был правителем единого государства – Киевской Руси. И единого народа, звавшегося «русью», русскими… И наши общие предки…» і таке інше. Вченому мужу стає сумно і прикро від наукових трактувань (звичайно, не московських), що Ярослава Мудрого визнають «как величайшего правителя» «Украинской державы». А ось 1862 року при відкритті пам’ятника «Тысячелетие России» в Новгороді, при імператорові Олександрові ІІ, список «Державних людей» відкривав князь Ярослав Мудрий. Як без нього та всіх славних князів Руси-України може існувати могутня тисячолітня матушка? Ніяк. І  Путін про це…
Та повернемося до Анни Ярославівни. 1048 р. Іларіон, який згодом стане митрополитом, успішно провів перемовини про сватання королем Франції  доньки Ярослава Мудрого. Приїзд на чужину киянки справив сильне враження на оточення монарха – гарна собою, письменна (тоді як чоловік її Генріх І не вмів ні писати, ні читати). Привезене нею давньоруське Євангеліє, на якому французькі королі до 1793 року складали присягу дотепер зберігається у місті Реймсі. Брала участь у державних справах, листувалася з римськими папами, заохочувала будувати храми. Анна народила трьох синів: Філіпа (король Франції в 1060-1108 рр.), Роберта (помер малолітнім), Гюгона (Гуго), який став графом і одним із головних героїв Першого хрестового походу, а також доньку Емму. Сучасний історик Максим Главацький розповідає, що доля Анни сповнена романтичних пригод. Після смерті Генрі- ха І (1060) в неї закохався, а потім і викрав (за її згодою) під час полювання в лісі граф Рауль, один із найбагатших магнатів. Жила Анна у замку Крелі. Коли не стало чоловіка 1074 р., вона повернулася до королівського двору сина… Остання згадка про «Анну, мати короля Філіпа», датується 1075 роком. Відійшовши від управління країною, у Сенлісі поселилася в монастирі Святого Вікентія і перебувала в ньому до останку. За іншою версією, Анна Ярославівна повернулася до Києва, щоб тут померти. Але, скоріше за все, це схоже на легенду…