Минулого року зателефонував брат і запитав: що я знаю про повоєнну “зачистку” інвалідів війни у Радянському Союзі? Талановитий технар, він час від часу влаштовує мені несподівані іспити на знання маловідомих сторінок вітчизняної історії. На якісь його запитання можу відповісти одразу, а на інші відповіді потрібно пошукати у спеціальній літературі чи документах. Цього разу на його запитання я відповісти не зміг....
А для себе одразу ж зауважив, що знайти хоч якісь документи чи згадки буде дуже важко, оскільки такі правдиві факти здатні зруйнувати чи принаймні суттєво похитнути всю грандіозно сфальсифіковану легенду «великой Победы», яка вже давно не має ніякого відношення ні до справжньої Другої світової війни, ні до її учасників і жертв, бо на тих міфічних підмурках у минулому трималася політика радянського керівництва, а нині стоїть вся ідео-
логія путінської влади, яка проводиться під гаслом «можем повторить». Тому такі документи нині зберігаються ні, навіть не за сімома, а за сімдесятьма замками, бо ж стосуються ще одного чи не найцинічнішого злочину комуністичної влади проти свого народу, який замовчується й донині. Так само, як і досі не оприлюднені справжні втрати Радянського Союзу у тій війні. А все тому, що до тих мільйонних жертв безпосередньо причетні не лише нацисти, але й тодішнє керівництво «единственной страны социализма». Бо кому ще у світовій історії, наприклад, прийшла б у голову ідея бомбардувати авіацією не німецькі танкові колони, які рвалися углиб країни, а табори радянських військовополонених? А такі факти нині вже оприлюднені.
Перший же результат пошуку відповіді на поставлене Василем запитання викликав справжнісінький шок. Спочатку навіть не повірив, що таке взагалі хтось міг вчинити з людьми, котрі нічим не завинили ні перед батьківщиною, ні навіть перед тодішньою владою і «товарищем Сталиным» особисто, але котрих зла доля так жорстоко покалічила, а влада просто добила.
Отож влітку 1949-го, коли Москва готувалася до святкування 70-літнього ювілею вождя всіх часів і народів, і, відповідно, столицю драїли до ідеального блиску, доведені до відчаю злиденним існуванням колишні герої-фронтовики, котрі «жизни не жалели, защищая край родной, страну родную», до того «знахабніли», що влаштували перед самим Кремлем демонстрацію протесту, вимагаючи від «страны родной» і «товарища Сталина» людського до себе ставлення. Ставлення, як до героїв – воїнів переможної армії, котрі у прямому розумінні пролили свою кров на полях битв, залишили там своє здоров’я разом з руками і ногами, а тепер змушені були жебракувати, аби хоч якось вижити.
До такого безумства у державі, де й за надуманими звинуваченнями мільйони громадян опинялися у в’язницях та гулагівських таборах, могли вдатися тільки вільні люди, котрі нічого і нікого не боялися. І «товарищ Сталин» це відчув! Відчув і оцінив усю небезпеку для своєї влади такого ось вільнодумства, бо ж вони не були німими і висловлювали на вулицях вголос все, про що інші громадяни боялися говорити пошепки навіть при щільно зачинених дверях.
Зрозуміло, що реакція його була миттєвою. «Очистить Москву от «мусора»!», – ніби-то розпорядився вождь, і добре відлагоджена репресивна машина запрацювала на всю потужність. Правоохоронні органи, внутрішні війська, партійні і безпартійні активісти розпочали справжнісіньке полювання і за кілька днів, наче бродячих собак, виловили на вулицях, базарах, вокзалах, на площах і навіть кладовищах великих і малих міст сотні тисяч покалічених героїв війни і вивезли у «спецсанаторії», умови в яких були ще гіршими, ніж у беріївських таборах. А особливо впертих гулагівські вертухаї розстрілювали ще дорогою.
Та «зачистка» 1949-го була, виявляється, не першою. «У 1946 році за одну ніч у всіх великих містах, столицях союзних республік і в Москві наряди органів міліції і державної безпеки без суду і слідства зібрали інвалідів війни з вокзалів, привокзальних площ, ринків, кафе, пивних та інших місць, завантажили в ешелони і вивезли у віддалені куточки Радянського Союзу — до Сибіру, на Соловки, Колиму, в концтабори та спеціальні інтернати, де вони були майже всі розстріляні. Історики стверджують: це було зроблено за розпорядженням Сталіна, а наказ про його виконання віддав сам маршал Жуков», – написав Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України, кандидат юридичних наук Григорій Омельченко в № 53 газети «Україна молода» від 4 травня 2017 року. І продовжив у тому ж матеріалі: «За оцінками російських істориків, усього було знищено (розстріляно, замордовано голодом, холодом та ненаданням медичної допомоги) понад 2 млн. інвалідів»...
Ось так «мудро», рішуче, по-більшовицьки вождь раз і назавжди намагався розв’язати проблему з покаліченими воїнами-переможцями, воїнами, котрі йшли у бій «За Родину! За Сталина!» Та якщо всі наведені факти мають тільки непряме документальне підтвердження і базуються на спогадах очевидців, то 23 липня 1951 року виданий «Указ Президиума ВС СССР «О мерах борьбы с антиобщественными, паразитическими элементами», який офіційно вимагав від органів міністерства внутрішніх справ вести постійну боротьбу з уцілілими інвалідами. Дійшло до того, що навіть ті покалічені солдати, які жили у своїх родинах, не відважувалися без супроводу родичів вийти за двері домівок, бо там їх могли запросто загребти і відправити подалі від цивілізації, включивши до міліцейської статистики. А вона, безпристрасна, свідчить, що, затримано: «...во 2-м полугодии 1951 г. — 107 766 человек, в 1952 г. — 156 817 человек, в 1953 г. — 182 342 человека… Среди задержанных нищих инвалиды войны и труда составляют 70%…» Невідомо скільки часу діяв цей указ, але інформації про його скасування знайти не вдалося.
На цьому можна було б і поставити крапку. Та виявилося, що не тільки «товарищ Сталин» безпощадно воював з переможцями. Чи то репресивна машина цього разу дала збій, чи то інвалідів виявилося надто багато (безруких – 1 мільйон 10 тисяч. Одноногих – 3 мільйони 255 тисяч. Безногих 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками і ногами – 418905. Так званих «самоварів» – безруких і безногих — 85942), але навіть після тих «сталінських» зачисток – задокументованих і не задокументованих – багато понівечених фронтовиків таки вціліли й залишилися на свободі. Тому й наступник «верного ленинца» Микита Хрущов також доклав свою руку до перемоги над переможцями. Та ще й як доклав!
20 лютого 1954 року у секретній доповіді Президії ЦК КПРС про заходи з попередження та ліквідації жебрацтва міністр МВС (так у документі – авт.) С. Круглов скаржиться, що, незважаючи на вжиті заходи, у великих містах і промислових центрах країни все ще має місце таке «...нетерпимое явление, как нищенство... В связи с этим было бы целесообразно принять дополнительные меры по пре-
дупреждению и ликвидации нищенства». А серед тих «мер» зокрема передбачалося: «...часть существующих домов инвалидов и престарелых преобразовать в дома закрытого типа с особым режимом». І «преобразовали»! Мабуть, немає потреби пояснювати, що це означало для нещасних, котрі потрапили за ті стіни «с особым режимом». Звідти, найімовірніше, їм на волю вже не було вороття...
...На моєму робочому столі зберігається важкий, постійно холодний камінчик червоно-сірого граніту, який колись привезла журналіст Світлана Волкова із відрядження на острів Валаам, що розташовується в Ладозькому озері. І тоді навіть не подумалося, що острів цей став останнім прихистком для тисяч невідомих воїнів Другої світової війни, єдиною провиною котрих було те, що вони вижили у тій бійні, а камінчик той — німий свідок людських трагедій. Саме на Валаамі в 1948 році у приміщеннях колишнього монастиря створили спецінтернат, в який подалі від очей радянських громадян і почали привозити скалічених воїнів. У січні 1952-го їх там була 901 душа. У 1955-му – 975. А у грудні 1971-го – 574.
Вони помирали від образи, від туги, від безнадії, від злиденного харчування, бо не обкрадав їх лише дуже лінивий. А хто ще міг хоч якось рухатися, вчиняли самогубства... Їх хоронили на монастирському кладовищі, ставили на могилах дерев’яні стовпчики із зірками. За словами Світлани Волкової, екскурсоводи лише побіжно згадували про цей заклад, але нічого не розповідали про його пожильців.
Коли небайдужі російські журналісти на початку ХХІ століття спробували розповісти про цей спецінтернат, то застали на кладовищі лише один пам’ятник з ім’ям Героя Радянського Союзу Григорія Волошина, котрий вважався загиблим. А впізнала його рідня, випадково побачивши малюнки художника Геннадія Доброва, котрий, ризикуючи своєю свободою (заходити на територію спецінтернату, фотографувати і малювати його пожильців суворо заборонялося. Порушники одразу потрапляли до рук співробітників КГБ), все-таки зробив серію знімків і портретів тамтешніх інвалідів.
У 90-х роках минулого століття син героя розшукав батькову могилу і встановив на ній пам’ятник. Всі інші могили безіменні. І вже ніхто й ніколи не дізнається (навіть сучасна російська влада перешкоджає таким пошукам), хто з воїнів знайшов там вічний спочинок. Бо ж не вписуються ці покійні фронтовики в ідеологію «бессмертного полка». Бо вони давно викреслені з життя, а їхні подвиги ніяк не вписані в історію тієї війни. Та вони менше за все бажали того «вписання», а жадали лише прожити по-людськи відведений їм Господом відрізок земного буття. Хіба вони так багато вимагали? Та навіть цього не заслужили у влади і батьківщини. А безіменне валаамське кладовище (і всі інші, де покояться безвісні скалічені герої) – то лише пам’ятник підлості та безпам’ятству влади і країни, яка приватизувала «великую победу».
Gismeteo 
