На сторінках «Подільських вістей», у № 50 за 9 травня ц. р., ми вже згадували про особливо кривавий бій під Війтівцями, який відбувся 7 липня 1941 року. У цьому бою полягло більш ніж 700 солдатів і офіцерів, переважно молодих, необстріляних. Після війни місцеві жителі із сіл Зелена і Криштопівка раз по раз знаходили на колгоспному полі, яке мало назву «Біля вежі», рештки загиблих воїнів, адже потім їх ховали не один тиждень… Той жорстокий бій залишився назавжди в пам’яті очевидців, і навіть тепер, через 76 років, чуються його відголоски, вже в спогадах нащадків. Ми обіцяли при нагоді повернутися до теми цього бою, і ось така нагода трапилася. Спогадом в оригінальній формі поділився краєзнавець Микола Костянтинович Яковлєв. Він та його син Костянтин Миколайович, інші члени всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса у 2013-2015 рр. виявили останки тридцяти двох солдат, які загинули на криштопівському полі «Біля вежі» у сорок першому. 26 грудня 2015 року шістнадцять з них були перезахоронені у Братській могилі смт Війтівці. Додамо той факт, що перші зі знайдених загиблих воїнів знайшли спокій у Братській могилі с. Зеленої, адже Криштопівка і Зелена раніше входили в один колгосп (так і нині, ці села знову разом в одній громаді).
Зеленчанин М. К. Яковлєв пригадує, як ще малим, у десятирічному віці разом з двоюрідним братом Євгеном Костюком допомагав пасти вівці батькові, який був колгоспним чабаном. Ось тоді і знайшли на полі «Біля вежі» останки загиблого воїна Шрамченка. При ньому був медальйон із зазначенням інформації по ідентифікації особи. Ця знахідка дуже вразила юне серце. Через роки з’явилася з-під пера Миколи Костянтиновича історія, можна сказати новела, написана так, наче своїми очима бачив бій полеглий на українській землі росіянин, сибіряк Яків Шрамченко та бійці інших національностей… Пропонуємо читачам цю розповідь.

Л. Рудковська.

…Спостерігаючи, як бійці окопуються, молодший сержант Яків Шрамченко подумав про те, що висока пшениця заважатиме їм вести прицільний вогонь. Не вірилося, що саме тут може відбутися справжній бій, саме тут, на дрімливо-спокійному полі, де повітря сповнене п’янким ароматом трав. Ще тиждень-другий і розпочнеться косовиця… З цими думками Яків ішов вздовж косогору, пологий схил якого, перекочуючись хвилями стиглої пшениці, спадав до яскраво-зеленої смуги трав’янистого моріжка і річечки, берег якої із соковитою травою та кущами розгонисто охопив горбате поле, а потім на повороті зникав десь у вибалку.
Тут, на косогорі, мовчки окопувались червоноармійці. Окопи чорною змійкою простяглись від шосейної дороги через поле у напрямку Сарнова, а з іншого боку – від дороги через поле майже до самого блокпоста залізничної колії станції Війтівці.
Солдати тільки сіли перепочити, як хтось із спостерігачів на всю горлянку заволав: «Повітря!.. Літаки противника!»
– Повітря! – різноголосо покотилося вздовж окопів і там, унизу, де солдати приминали ногами стебла пшениці для зручності стрільби.
А літаки вже робили бойовий захід і бійці з острахом спостерігали за ними. Враз хтось із командирів скомандував: «Ля-га-ай! Припинити рух!» Ця команда була запізнілою, однак не зайвою. Червоноармійці, що приминали пшеницю до землі, одні кинулись до окопів, інші залягли, де їх захопила команда. Тамбовець Олексій Попов та узбек Джаміл Дусматов встигли заскочити у найближчий окопчик, скоцюрбившись у ньому й повернувшись обличчям догори, стежили за літаками.
Ведучий бомбардувальник першим зірвався у стрімке піке і з пронизливим ревом став падати прямо, як їм здавалось, на їхній окоп. І ніби важким пресом почав втискати їхні тіла в землю. Розміри літака збільшувалися на очах. Його високе наростаюче виття ставало нестерпним. Вже було видно в округлому вікні дві голови в чорних шоломах… Від черева літака відірвались кілька чорних предметів.
– Це ж бомби!...
Літак із сизо-жовтими крилами, на яких різко виділялись чорні хрести у білих трикутниках, вийшов з піке і шугонув угору. Довкола загуркотіло з такою жахливою силою, що під солдатами здригнулась і задвигтіла земля. В окоп вдерся вихор чорного і смердючого диму, а слідом полетіла земля. За першим, ідучи в піке і виючи бомбами, падали інші літаки. Шрамченко, розуміючи, що поряд із ним озброєні бійці, висунувшись з окопу, щосили крикнув:
– Увага! Слухай мою команду!.. По літаку! Приціл три! Випередження один корпус! Залпом! Вогонь!
Залп не вийшов. Але вздовж косогору спочатку рідесенько, а потім дружніше, заторохкали постріли… Зататахкав десь один кулемет, а потім другий… Пікіруючий літак похапцем скинув бомби і вийшов з піке, потім звернув убік та набрав висоту.
Від дороги докотилася інша команда:
— Не стріляти! Припинити вогонь! Економити патрони!
Стрілянина послабшала, але не втихла. А бомби робили свою страхітливу справу. З’явилися перші убиті й поранені. Долинув чийсь приглушений відстанню крик, від якого аж пересмикнуло: «Пристреліть! Браточки, добийте мене! Рідненькі, добийте!»
Над пшеничним полем з’явилися наступні літаки, які, не долетівши до окопів, пішли в піке над будівлею лікарні, що стояла неподалік на іншому пагорбі. Дві бомби влучили прямо в ціль – лікарню зруйновано. Шматки цегли долітали аж до окопів. За мить вся будівля осіла і перетворилася на купу дерева, битої цегли і черепиці…

З окопів і далі продовжували стріляти, та дотягнутися до літаків було неможливо. Вони зробили розворот, різко набрали висоту і взяли курс на захід, а над окопами більше не з’являлися. Тільки трійка літаків зависла над залізничною станцією і скинула на неї свій руйнівний вантаж.
Після вибухів на кілька хвилин запала цілковита тиша, така, що навіть віддалені і приглушені команди було чути з такою виразністю, яка тільки можлива на безгомінному полі.
Потім на лінії оборони все заворушилося. Квапливо поглиблювалися окопи і маскувалися бруствери, прилаштовувалися гвинтівки і кулемети. В ручні гранати вставлялися запали, заметушилися біля поранених санітари. Танкісти в капонірах робили останні приготування.
Шрамченко з двома солдатами взявся поглиблювати свій окопчик, і тут над бруствером почувся басовитий голос. Він підвів голову і побачив старшину:
– Товаришу молодший сержант, – стрибнувши в окоп, звернувся старшина, –  а я вам медальйон вручив?
– Який медальйон?
– Ну, смертний… На випадок, коли вб’ють. – І старшина поліз у сумку. – Наказано всім роздати… Тільки не забудьте заповнити ярлик!
Він передав Якову та  іншим  солдатам невеличкі ребристі пенальчики з чорної пластмаси. Відкрили їх. В медальйоні лежав згорнутий у трубочку папірець-ярлик, в який треба було вписати дані про себе і адресу, на неї надішлють повідомлення «на випадок смерті». З холодною байдужістю він витягнув із сумки олівець і записав: «Шрамченко Яков Михайлович, деревня Шубино Новопокровского района Оренбургской области». Вклав ярлик у пенальчик і, неквапливо заховавши до кишені, взявся за лопатку…
Раптом десь за окопом посеред поля бабахнув снаряд, а за ним прогриміла ціла канонада. Вздовж окопів покотилися команди:  «До бою!.. Танки з фронту!..»
На роздоріжжі між Війтівцями і Кривачинцями Шрамченко побачив вихори куряви, звідки зблискували  спалахи. А потім з цього вихору, як примари, з’явилися танки. Це були війська групи армій «Південь» генерал-фельдмаршала Карла Фон Рундштедта.  Роз’їжджаючись із шосейної дороги праворуч  і ліворуч, танки  шикувались у бойовий порядок, готуючись до атаки.
З шлейфів пилюки, піднятої гусеницями, роєм вилетіли мотоциклісти, а слідом за ними висунулися бронетранспортери з піхотою. Розповзаючись у різні  боки, утворюючи величезну шеренгу і огинаючи фланги, ця стальна і людська лавина ринула на окопи… Якову не хотілося вірити в неминучість бою. Було абсолютно ясно: не стримати червоноармійцям  цей натиск, цю навалу, яка насувалася на них у хмарах куряви. І взагалі, все що діялося, здавалося неправдою. Він не міг собі уявити такий безглуздий неочікуваний кінець…
Вогневий наліт був страшним і згубним. Мертві, пошматовані осколками тіла… Жахливі темні калюжі крові і людські крики, що лунали з усіх боків…
Всі були тут, в окопах. Подітись ніде, навкруг відкрите пшеничне поле. Командирам було надто складно організувати протидію німецькому наступу… У відповідь на залпи німецьких танків сухо стрельнули від дороги «сорокап’ятки» лейтенанта Шкілевича. Скоро запалав один із танків противника. Вистрелили кілька разів з капонірів  танки Т-26, але невдовзі їх накрив прицільний вогонь.
А німецькі танки противника та солдати, що йшли за ними, невпинно наближалися. Вже добре було видно й окремі постаті. З окопів по них дружно вдарили з гвинтівок та кулеметів. Ворожі шеренги поріділи, проте не зупинялися, а танки були вже біля окопів…
Приголомшений Яків Шрамченко відчув усю трагічність цієї хвилини. Тут, на цьому косогорі, у високій пшениці має скінчитися все… Ось уже впали два його товариші – кулеметники. Із сусіднього окопчика Іван Трусов, вкинувши у німецьку групу солдатів гранату, замахнувся другою і посунувся, скошений автоматною чергою. Граната не вибухнула. З іншого боку від нього з відчаєм відстрілювалися його друзі Олександр Карпухін та Джаміл Дусматов. Вставивши наступного диска в кулемет, Шрамченко  випустив по німцях одну чергу і відчув, як праве плече обпекло вогнем, а  рука безсило звисла. Більше стріляти він не міг. Висунувшись з окопа, пересилюючи нестерпний біль, поповз до зеленого моріжка, зарослого кущами і травою, але на межі між полем і долиною його наздогнав німецький танк… Він вже не бачив і не чув, як танки ганялися по полю за червоноармійцями, як «прасували» окопи, а німецькі солдати бігли по брустверу та добивали поранених.
Радянські стрілецькі полки не змогли протистояти німецьким танкам і моторизованим частинам. Сили були надто нерівними.
…Наступного дня після бою на поле прийшли чоловіки села Криштопівка та зі станції Війтівці і були просто шоковані такою кількістю убієнних. Вони лежали скрізь: у пшениці, на брустверах, в окопах… Всі як один в запилених просякнутих потом і кров’ю гімнастерках, із затиснутими у руках «трилінійками».
Хто упав навзнак, зрізаний автоматною чи кулеметною чергою, то так і дивився в небо широко відкритими немигаючими очима, ніби хотів щось сказати, та не міг згадати. А ті, що лежали ниць, ніби спали, втомившись від довгого та важкого переходу. Кожен із них стискав у руках зброю, усім своїм виглядом ніби кажучи: «Ось! Зробив все, що міг. Простіть…» Прибулим селянам здавалося, що солдати нібито зупинилися на хвилинку. А через мить –  всі підіймуться і підуть далі.
…У похованні загиблих брав участь і мій батько. Тож коли пізніше заходила розмова про ті події, він згадував молодих, коротко стрижених новобранців, які загинули на полі “Біля вежі”. Це потрясаюче видовище залишилось у його пам’яті назавжди, і його розповідь чітко зафіксувала моя дитяча уява. Минуло багато літ, а її не стирають ні прожиті літа¸ ні події. Ніби з того далекого липневого дня полеглі посилають нам наказ: «Пам’ятайте про нас, не забувайте, як ми лежали мертві зі зброєю в руках. Розкажіть про нас живим…»