Понад 200 юнаків і дівчат відправлено в Німеччину з Соколівки. Старші люди пам’ятають 28 травня 1942 року, коли з села на каторжні роботи забрали 72 молодих, у розквіті сил, людей. Після медкомісії остарбайтерів відправляли на станцію Ярмолинці, де їх вантажили у товарні вагони. Плач і стогін стояв над Соколівкою. Чимало односельців загинуло: не повернулися з неволі Марія Рогачевська, Станіслав Кучеревич, Зінаїда Богач, Дмитро Королівський та інші.
З Хмельницької області примусово вивезено 117230 чоловіків та жінок. На Батьківщину повернулись близько 104000 людей. Решта померли від хвороб чи стали емігрантами.
У Німеччині на облаштованих ринках кожен бажаючий бауер чи підприємець мав можливість купити остарбайтера за кілька марок. Та основна маса невільників потрапляла на великі промислові об’єкти, заводи і фабрики, шахти і копальні. Поруч з такими об’єктами з’являлися “зони”, в яких мешкали в’язні. Під час війни в Німеччині для утримання і “перевиховання” в’язнів та остарбайтерів створено 14033 каральні табори, 506 гетто, 2071 в’язницю та 20 тисяч таборів примусової праці. Їхні мешканці позбавлялися імен та прізвищ, а мали лише номери на грудях, як розпізнавальний знак. “Для жителів України, — розповідає колишня остарбайтер із Соколівки Олександра Кривошия, — це був шматок чорної тканини з жовтою окантівкою і написом “OST“ — “Схід”, що гарантував нам безправ’я, побої, карцер, можливість отримати кулю навіть за незначну провину”.
Велика група соколівчан перебувала на заводах у м. Кіль. Тут працювали тисячі робітників не лише з СРСР, а й з інших країн, окупованих фашистами. Та їхнє становище було значно краще (харчування, умови праці), ніж рабів з нашої країни. Невільників зі знаком “OST“ за найменші провини жорстоко карали, взимку їхні бараки не опалювалися, годували баландою з брукви та хлібом, випеченим з висівок і тирси. Скільки загинуло остарбайтерів з України, Росії та Білорусії ,точно взагалі невідомо.
Михайло Ткачук, остарбайтер з Соколівки, згадував: “Вороже ставлення до нас проявляла молодь, діти й підлітки, виховані в дусі “нацизму-гітлеризму”. Коли ми проходили вулицями Кіля, вони кидали в нас каміння, лаяли та ображали”.
Але і в неволі у людей було велике бажання гідно жити, любити, отож вночі ходили на побачення. Там, в далекому Кілі, соколівчанин, українець Григорій Цмикайло зустрів росіянку Лізу — симпатичну дівчину. І в неволі виникло між ними палке кохання. Вони зустрічалися після роботи, не зважали на заборони німців. Одного разу весь барак був розбуджений вдосвіта криком та зойками Лізи, яку бив дротяною нагайкою охоронець. Від тих побоїв у Лізи порвався одяг і полопалася шкіра, а з ран текла кров. Це було покарання за кохання та нічні побачення. Чи є така сила, яка може зупинити кохання в 17 років? Там вони стали чоловіком та жінкою, повінчалися, одружились. В неволі Ліза завагітніла. Після звільнення Кіля повернулися молоді в Соколівку.
Gismeteo 
