Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 1471

У радянських енциклопедіях та підручниках історії Української РСР немає жодної інформації про те, коли виникла українська мова. Невже славісти не досліджували цієї теми? Звичайно, цікавилися і висвітлювали її доволі об’єктивно і професійно. Річ у тім, що їхньої правди не хотіли знати імпердержавці. Бо інакше розвалилася б уся міфологічна історична піраміда Великоросії чи СРСР. У чому вона полягала?

Перше «єдиноправильне» твердження. Російський історик Ф. Філін у праці «Происхождение русского, украинского и белорусского языков» пише, що початок утворення  російської мови припадає на кінець ХІІ століття, коли на північному сході виникає сильне Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем ХІІ ст., коли (увага!) відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Отож виходить, що якби вона не відокремилася, то не почала б формуватися українська мова.
Друге «відкриття», таке ж абсурдне та шовіністичне, зроблене істориками радянських часів. За основу  взято наукову працю В. Мавродіна «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства)». Суть офіційної теорії: протягом ІХ-Х століть унаслідок зближення та злиття багатьох східнослов’янських племен сформувалася давньоруська народність. Після навали монгольської орди почався її розпад на три частини, які в ХІV-XV століттях виокремилися на три народності: російську, українську та білоруську. Відповідно й розпалась єдина давньоруська мова. Ясно, що виходити за рамки «непорушної» концепції ніхто не мав права. Хто ж усе-таки намагався заперечити, того вченого ярликували «буржуазним націоналістом» із відповідними наслідками. Радянський історик, академік Борис Рибаков у книзі «Мир истории» (1987) обмежився кількома реченнями про народність і мову. Причому тему трактує фрагментарно, але надто згущуючи фарби про цей історичний період. «Историческая заслуга Киевской Руси состояла не только в том, что была впервые создана новая социально-экономическая формация и сотни первобытных  племен (славянских, финно-угорских, латышско-литовских) выступили как единое государство, крупнейшее во всей Европе. Киевская Русь за время своего государственного единства успела и сумела создать единую народность». І далі домислює: «Единство древнерусской народности выражалось в выработке общего литературного языка»... Ну, чим же не країна СРСР?!  Без сумніву, таку ідею і переслідував  автор, герой соцпраці і ленінський лауреат, на догоду радянській системі.
Сучасний науковець Григорій Півторак у статті «Українці: звідки ми й наша мова?» (див. кн. «Сила м’якого знака») спростовує надуману концепцію про спільну давньоруську народність, нісенітниці російських істориків, починаючи з М. Ломоносова, що українська мова є «російсько-польським діалектом». Проти цих вигадок виступив Михайло Максимович (1804-1873). У листах до М. Погодіна він заперечує тезу про «малоросійське наріччя» і що єдиною спадкоємицею української мови Київської Русі є нібито російська мова. Більше того, на його переконання, саме українська поширювалася на північні території і мала великий вплив на формування мовних назв російської мови. Вчений стверджував: «Говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини». Доречно нагадати, що навіть російський академік Карамзін, коли його запитували студенти: «Як розмовляло населення Київської Русі», чесно відповідав: «Так, як зараз говорять малороси». І. Срезневський (1812-1880), росіянин за походженням, викладач Харківського університету писав: «В настоящее время нечего доказывать, что язык украинский (или, как угодно называйте другим, малороссийским) есть язык, а не наречие русского или польского… Многие уверены, что этот язык один из богатейших языков славянских». Таку ж думку висловив у 1657 році турецький мандрівник і поліглот Е. Челебі: «Українці – стародавній народ, і мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші». З нинішнього часу відомо, що у Франції за допомогою комп’ютерних досліджень  встановлено: українська мова є однією з найстаріших мов і входить у п’ятірку найкращих мов світу. Втім, питання не в тому, щоби подібними цитатами і фактами принизити російську. Бо для етнічних націй немає гірших чи кращих мов. Як слушно зауважує академік Петро Кононенко, «є на певному етапі більш чи менш розвинуті; є краще чи гірше володіння мовою, є благородне чи шовіністичне ставлення до мов». А тому мовознавчі шахраювання зрозумілі: возвеличити державу Росію, довести «вищість» російської мови. І в минулому, і дотепер через невігластво, амбіційність, шовіністичну злобу русофіли теревенять, що російська мова базова і найбагатша, а українська – спотворена, зіпсована, другосортна і може існувати лише для домашнього вжитку. Ці вигадки поширюються для того, щоб перешкодити її утвердженню як державної. Досі російськомовні громадяни переконані у штучності і меншовартості української мови, чіпко тримаючись фантазій про походження нашої мови як «ополячення» російського діалекту. В їхніх головах зацьвяховано «повчання» давніх офіційних самодержавних ідеологів типу Каткова, що «малоросійської мови ніколи не було», чи Валуєва: «Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». А чи Богговута, який 1914 р. у таємному листі до міністра внутрішніх справ Росії радив субсидіювати газети з метою боротьби з українським рухом (додаймо зараз радіо і телебачення): «Основания борьбы должны быть следующие: а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена; б) разъяснение, что «украина» означает «окраину»… Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще «окраины» Государства, поясняя, что никогда никакого «украинского» народа не было; в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, каковым только и является великороссийское наречие, о богатстве русского языка…»  і т. д.
Тепер повернемося до першоджерела – «Повісті временних літ» (998 р.). Літописець каже, що мова словенська та мова руська – це та сама, одна мова. А народи, які живуть у північних краях, «мають свою мову». Тобто корінна, етнічна мова майбутніх московитів є фіно-угорська. Про яку спорідненість мов можна говорити? А. Кримський (1871-1941) у праці «Українська мова, звідки вона взялася і як розвивалася» писав, що жива українська мова ХІ ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». А «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоросійські особливості». Та й Володимир Даль, укладач російського словника, вважав, що українська мова з усіх тодішніх є найближчою до мови Русі.
У матеріалі, розміщеному у фіно-угорському порталі Komi-narod.ru, дізнаємося: «Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты: 1) До ХVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался только украинский язык. 3) Язык Московии – московский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами даже славянским языком, а относился к финским говорам». І це правда. Українська розвивалася самостійно і незалежно від білоруської та російської.