Побачила світ третя книга «Україна — Русь. Українська звитяга» відомого історика і дослідника минувшини, нашого земляка Володимира Білінського. У книзі (останній із трилогії) автор акцентує увагу читачів на наших славних перемогах, яких в українській історії було чимало. На сторінках видання проступають незатерті часом постаті легендарних звитяжців, котрі ще за життя посіли чільне місце в пантеоні талановитих воєначальників-полководців як України, так і світу. Дослід-
ження буде корисним для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій давнини. Пропонуємо увазі читачів розповідь про Олексія Береста, опубліковану в новій книзі.
Олексій Прокопович Берест не мав військового звання полковник. Таке звання надали першому коменданту поваленого німецького Рейхстагу бійці та командири, посилаючи його на переговори з німцями до підвалу вночі 30 квітня 1945 року. Та почнемо з початку...
Олексій Берест «народив ся 9 березня 1921 року в бідній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакулівни Берестів у селі Горяйстівці Лебединського повіту Харківської губернії. Українець. У цього подружжя було шістнадцятеро дітей. У віці 11 років залишився круглим сиротою разом з вісьмома братами і сестрами...» [251, Інтернет].
Я не знаю, хто написав до Інтернету ці речення. Але те, що за цими фразами прихована страшна правда — залізний факт. Ану ж разом подумаймо: Олексію Бересту виповнилося 11 літ 9 березня 1932 року. Отож батьки його померли під час голодомору 1932-1933 років. А скільки дітей сім’ї померло від голодомору, організованого в Україні товаришем Сталіним та його партійними посіпаками у 1932-33 роках, автор тих речень мовчить.
Отак раніше (і сьогодні) приховували і приховують голодомори. Робилося таке переважно свідомо. Зрозуміло, що Олексій Берест пам’ятав страшні 1932-19ЗЗ роки; смерть батьків, братів та сестер.
З жовтня місяця 1939-го Берест служив у Червоній армії. Пішов добровольцем. Брав участь у Фінській війні.
«З 22 червня 1941 року Олексій Берест воює проти ні мецьких загарбників як зв’язківець, з 1942 — командир відділення. З грудня 1943 по вересень 1944-го навчався в Ленінградському військово-політичному училищі. Після випуску був направлений на 1-й Білоруський фронт, де потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Його призначили заступником (з політчастини) командира батальйону, яким командував капітан С. Неустроєв» [251, Інтернет].
Разом з капітаном С. Неустроєвим вони воювали більше півтора року. З боями пройшли всю Польщу, воювали на Одері та під Берліном. Але, що цікаво, — і один, і другий за півтора року війни не отримали підвищення ні по службі, ні у званні.
«30 квітня 1945 року в боях за Рейхстаг Олексій Берест воював у 150-й стрілецькій дивізії у батальйоні капітана Неустроєва. Слід зазначити, що для кожної із дев’яти дивізій 3-ї Ударної армії, які вели бої у центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над Рейхстагом, проте саме прапор під п’ятим номером, що передали батальйону Неустроєва, був встановлений на Рейхстазі» [251, Інтернет].
За версією товаришів Сталіна, Жукова і їхнього більшовицького оточення, Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли сержант М. Єгоров і М. Кантарія о 14-й годині 25 хвилин 30 квітня 1945 року. Та то все цілковита брехня, яку Москва вбиває нам в голови. Послухаємо правду від людей, які брали участь в тих подіях.
«Ударили гвардейские миномёты, загремела артилле рия, и к Рейхстагу рванулись в атаку бойцы. После ожесточённого штурма две роты... (одна под командованием лейтенанта Береста, а другая под командованием сержанта Сьянова), с трудом ворвались в здание Рейхстага... Узнав об этом, полковник Зинченко позвонил в штаб полка. Вот что рассказывал о том моменте командир батальона капитан Неустроев: «Где знамя?!» — закричал он в трубку полевого телефона с командного пункта батальона. — «Да вот тут вместе с полковым стоит...» — «Срочно сюда!» Минут через 15-20 прибежали со знаменем два солдатика маленькие, в телогрейках. Зинченко им командует: «Наверх, на крышу! Водрузить знамя на самом видном месте!» Ушли они, минут через 20 возвращаются — подавленные и растерянные. «Там темно, у нас нет фонарика. Мы не нашли выхо да на крышу...» Зинченко матом: «Родина ждёт! Весь мир ждёт! Исторический момент, а вы — фонарика нет... выхода не нашли!» Полковник меня обычно Степаном звал, а тут жестко: «Товарищ комбат! Примите все меры!»
Лейтенант Берест взял около десятка автоматчиков и повёл их на крышу Рейхстага. На втором этаже завязался бой. Вот что вспоминает сам Берест: «Из-за артиллерийского обстрела лестница в отдельных местах была разрушена, мы образовали живую лестницу».
Берест, как котят, подсаживал и вытаскивал солдат со знаменем. Он, воин-богатырь, вынес их на своих плечах. Как руководитель и ответственный за операцию, лейтенант на крышу высунулся первым. Выбравшись на разрушенный каркас крыши Рейхстага, Берест вывел туда и солдат, которым было поручено водрузить знамя. Возвратившись на командный пункт батальона, он доложил, что знамя установлено на видном месте — на бронзовой конной скульптуре кайзера Вильгельма на фронтоне главного входа Рейхстага.
— Не оторвётся? — спросил командир батальона капитан Неустроев у Береста.
— Сто лет простоит, — ответил тот, — мы его, знамя, ремнями к лошади привязали.
— А солдаты как?
— Ничего, — засмеялся Берест, — я их за шиворот на крышу затащил...
Вот сухие строки документа тех лет, подписанного командующим войсками 3-й Ударной армии генерал-полковником Кузнецовым и членом военного совета армии генерал-майором Литвиновым. Документ называется «Боевая характеристика знамени». «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента...» [251, Інтернет].
Але вище радянське керівництво (Сталін, Жуков та інші) мало іншу думку. Їм правда була непотрібна. Їм були потрібні росіянин та грузин. І вони їх мали.
Берест, на думку товариша Сталіна і його випещенця Жукова, не міг стояти вище росіянина та грузина. Тож треба було вдаватися до фальшування. І воно відбулося...
А такі генерали і старші офіцери, які не розуміли «національної політики» товариша Сталіна, закінчували дуже рано свою командну і політичну кар’єру. Серед них були: генерал-полковник Кузнецов і генерал-майор Литвинов...
Зазначимо: про штурм Рейхстагу пише не тільки сучасний Інтернет. Про те багато що оповів Василь Субботін, кореспондент газети 150-ї дивізії генерала Шатілова, який особисто був присутній у батальйоні капітана Неустроєва при штурмі Рейхстагу 30 квітня 1945 року.
Ось що він написав у книзі «Как кончаются войны», виданій «Военным издательством Министерства обороны СССР» ще у 1965 році, в Москві: «Если Неустроев, встретившись с рейхстагом, долго не хотел верить, что перед ним действительно рейхстаг, то Самсонов спрашивал себя:
«Рейхстаг то рейхстаг, да тот ли это?..»
— Звоню полковнику Негоде (командиру дивізій — В. Б.), спрашиваю: «Говорят, есть еще один рейхстаг. Может, это не тот? Какой мне брать?»
Комдив помедлил и ответил мне смеясь: «Берите этот, а если окажется, что это не тот, — берите другой...» [235, с. 301].
«Странно сужен круг людей, бравших рейхстаг.
Не знаю, отчего это? (Цими словами Василь Субботін лукавить, бреше відверто. — В.Б.) . Не потому ли, что и это характеризует целый период нашей истории. Известно, как было в то сложное время (У всі часи Російської імперії. Хоча визнають тільки маленьку сталінську частку. — В. Б.) — бралось одно имя, одна какая-нибудь фигура (не «какая-ни будь», а цілком певна. — В. Б.), и за ее спиной похоронено очень много безыменных...
Какая неправда!..
При взятии рейхстага прославился майор Логвиненко. Командовал батальоном.
Вошел в рейхстаг с юга...
Отважно в этом бою сражался пулемётчик Кирилл Середа...
Воинское умение, отвагу проявил младший лейтенант Литвак...» [235, с. 82-83].
А ще — тисячі героїв, про яких радянська влада воліла мовчати, бо дуже багато з них були із колишніх військовополонених.
А ось ще одне свідчення Василя Субботіна:
«Здание рейх стага было построено в 1894 году.
Парадный главный по-дъезд рейхстага, его фасад выходит не Кенигплац, южный — к Тиргартену, северный — в направлении к Шпрее (річка — В. Б.). Здание состоит из подвального этажа, главного этажа и двух верхних. Увенчано куполом и четырьмя башнями. Зал заседаний — в центре здания — окружен кольцевым коридором...
Рейхстаг был подготовлен гитлеровцами к обороне и превращен в крепость: окна и входы были замурованы, заложены кирпичом, оставлены только бойницы...» [235, с. 300-301].
30 квітня 1945 року лейтенант Берест у Рейхстазі вчинив і другий геройський вчинок — він очолив воєнну делегацію для переговорів з німцями про здачу, яку ті запросили. Послухаємо російського свідка:
«Полковник» Берест.
Из глубины подвала (де засіло більше півтори тисячі німців. — В. Б.) вдруг выкинули белый флаг.
На лестнице, на нижней площадке, появился офицер. Шинель распахнута, в руках — парабеллум. Он заявил, что немецкое командование готово начать переговоры. Но с офицером в высоком ранге.
На лестницу к немцам отправился Берест... (Пізніше капітан Неустроєв писав, що то була його ініціатива. — В. Б.)...
Солдат налил ему из фляги, и он смыл копоть с лица. Всегда он выглядел подчёркнуто аккуратным. Даже после этих двух ночей белела у него полоска подворотничка... Вчера, на площади, он лежал в одной воронке с бойцами. Потом с двумя разведчиками — Кантарией и Егоровым — он «устанавливал» знамя... Теперь, вот уже сутки, он был здесь, вместе со всеми.
Поверх гимнастёрки Берест надел чужую чью-то кожаную длинную куртку. Капитан Матвеев, политотделовец, отдал свою фуражку — новую, с малиновым околышем.
Неустроев тоже пошел. Но не стал ничего надевать, а даже телогрейку с себя сбросил, чтоб ордена были видны...
Третьим они взяли с собой солдата из недавно освобож дённых на Одере военнопленных. Он знал по-немецки.
Внизу их уже ждали...
К Бересту и его спутникам подходил немец. Берест вгляделся: обер-полковник... Полковник протянул было руку. Но Берест поднёс свою к фуражке, и сказал: «Полковник Берест...»
«Я предлагаю вам сдаться! — сказал Берест немцам. — Вы находитесь в подвалах. Положение ваше безнадёжное...» Но ему на это ответили: «Ещё неизвестно, кто у кого в плену... Нас — в десять раз больше».
«Сложите оружие, — сказал Берест. — Мы вас отсюда не выпустим...» И взглянул на часы, показал, что он на этом желает закончить разговор...
Берест с трудом себя сдерживал. Он был молод — ему было только двадцать. И он забыл, что он дипломат!
«Зачем мы пришли в Берлин, — сказал он, — чтобы, вас, гадов, выпустить?.. Если вы не сдадитесь, мы вас переколо тим...»
Полковник-немец заговорил вдруг по-русски, и даже сносно: «Нам известно наше положение, и мы хотим сдать ся... Но ваши солдаты возбуждены... Вы должны их вывести и... выстроить... Иначе мы не выйдем!»
«Нет! — ответил Берест ему. — Не для того я пришёл в Берлин из Москвы, чтобы выстраивать перед вами своих солдат... Даже если вас две тысячи, а нас двести человек...»
«Что ж, — сказал немец, — я доложу, что вы предлагаете нам проходить через ваши боевые порядки».
Задерживаться дальше не имело смысла. Берест козыр нул...» [235, 62-64].
Про цю зустріч у Рейхстазі радянська історична наука мовчала. Те ж робила (мавпувала) й українська історіогра фія. Вона навіть не чинила спроб прорвати те люте замовчу вання. Та народ пам’ятав свого славного героя. І свідченням тієї пам’яті стало надання у 2005 році Президентом Неза лежної України звання Героя України (посмертно) славно му її сину Олексію Прокоповичу Бересту.
А про те, що Олексій Берест у ті часи був саме українцем, засвідчив все той же Василь Субботін у своїй книзі. Послу хаємо:
«Солдат-переводчик и Неустроев, следом за Берестом поднимались по лестнице, слышали, как «полковник» Бе рест бормотал про себя: «Гадюка! Гадюка!» [235, с. 64 ].
Він думав і говорив українською мовою!
«Немцы, остававшиеся в подземельях рейхстага, сдались той же ночью. К утру.
Переговоры о их сдачи вёл с ними уже старший сержант Сьянов» [235, с. 64].
Вони (Сталін і Жуков) нарешті зрозуміли допущену по милку появи небажаної в кінцевому сценарії особи лейте нанта Береста і прибрали того зі сцени Рейхстагу.
«Немногие знают: после того, как мы водрузили Знамя над рейхстагом, бои в рейхстаге шли два дня и две ночи». [235, с. 56].
Тобто, між першою подією і другою лейтенант Берест во ював у Рейхстазі.
Пам’ятаймо!..
Це був випадок, коли Москва могла всім закрити рота. Особливо після смерті Сталіна. Бо за життя товариша Ста ліна з Берестом повелися надзвичайно просто — його у 1 953 році віддали під суд за спричинення державі збитків на суму 5,5 тисяч карбованців. І завідувач райвідділу кінофікації Берест отримав 10 років тюремного ув’язнення. Ста лін вирішив проблему кардинально. Будучи «зеком», ще й після табору Берест носив вічне тавро й не мав права бути Героєм Радянського Союзу. Але кремлівський диктатор рап тово помер 5 березня 1953 року, Бересту зменшили термін наполовину, а пізніше взагалі реабілітували.
«Його часто провідували фронтові друзі, які переконали Береста спробувати ще раз відновити справедливість.
І він написав першому секретарю ЦК КПРС Микиті Хру щову листа, у якому детально виклав увесь свій фронтовий шлях, розповів, як він разом зі своїми бойовими побратима ми проривався на дах Рейхстагу, як встановлювали прапор, як довелося побувати у ролі парламентаря.
У листопаді 1961 року в Інституті марксизму-ленінізму під егідою ЦК зібрали закриту нараду з «питання товари ша Береста». На неї запросили начальника Головного полі тичного управління РА і ВМФ маршала Голикова, колишнього командира 15О-ї дивізії генерала Шатілова, інших партійних чиновників. Усі промовці говорили про те, що й так надто багато солдатів та офіцерів дивізії, у якій слу жив Берест, отримали звання Героя (про справедливість не йшлося — В. Б.). Всі присутні з цим погодилися. Олексій Прокопович дуже надіявся на капітана Неустроєва, який теж був серед них, сподіваючись, що той підтвердить, як саме і хто піднімав прапор над Рейхстагом. Але комбат, який пройшов усю війну, не раз заглядаючи смерті в очі, промовчав...
Підсумовуючи виступи, головний ідеолог партії Михай ло Суслов, який головував на цьому засіданні, запропонував «залишити все як є»... [251, Інтернет].
Як бачимо, «ворон ворону ока не виклює». Суслов і Хру щов нічим не кращі за Сталіна і Жукова. А Неустроєва попе редили: якщо говоритиме не те, сам залишиться без Зірки Героя та різних благ. І той мовчав, «набравши в рот води». Мовчав, щоб не було біди для нього особисто. Усі вони дотримувалися думки, що українець не мав права бути в компанії росіянина та грузина — Єгорова і Кантарії. Так звеліла «їхня партія».
Розповідаючи про ті роки, донька Олекая Береста згадувала: «В шестидесятых годах несколько раз к нам приезжал Неустроев: «Что ж ты в коммуналке живешь, в таких скот ских условиях. У тебя что же, даже телефона нет?» А как выпьют, Неустроев снимал свою Золотую Звезду и протяги вал отцу: «Лёша — на, она твоя». Отец отвечает: «Ну хва тит...» Отцу было неприятно и больно. Он до конца жизни страдал из-за жуткой несправедливой оценки его подвига советскими властями на фоне «сфабрикованных Героев»: Егорова и Кантарии...» [251, І нтернет].
Проживши все життя, Олексій Берест так і не зрозумів негативного ставлення до нього системи: він був українцем із страшного сталінського голодомору 1932-1933 років і, взагалі, не мав права на існування. Це стало головною при чиною його страшного буття. Такі речі слід розуміти.
«3 ноября 1970 года Алексей (Берест. — В. Б.) возвращал ся с работы..., забрал пятилетнего внука Алёшу из детского садика. Бересты жили тогда на улице Российской в посёлке Орджоникидзе. Чтобы сесть на автобус, надо было перейти железнодорожные пути на станции Сельмаш. Был конец смены. Из проходной завода повалили люди. К станции подходила электричка, и огромная толпа людей кинулась к платформе. Кто-то в толпе толкнул маленькую девочку, и она упала на рельсы. А по параллельному пути с яркими фарами мчался поезд Москва-Баку. Первым отреагировал находящийся рядом Берест. Он оттолкнул внука в сторону, а сам бросился через рельсы и выхватил девочку чуть ли не из под колёс поезда. Ребёнок был спасен. Алексею не хвати ло доли секунды, чтобы выскочить самому. Алексея сильно ударило о локомотив и протащило вперед, прежде чем он отлетел на насыпь. Он пытался сесть, сказал «Алёша!» Это последнее, что он произнёс...
Береста отказались похоронить на братском кладбище в Ростове-на-Дону. Причём это решение принималось на самом высоком уровне. Его предали земле на окраине Росто ва-на-Дону, в Александровиче, на запустевшем кладбище, где уже тогда почти никого не хоронили» [251, Інтернет].
Комуністична система Російської імперії, за вказівкою товариша Сталіна, присудила Олексія Береста, ще хлопчи ною, у 1932-1933 роках до смерті. Та з роду Берестів йому та деяким його братам і сестрам вдалося вижити, хоча батьків та половину дітей сім’ї комуністи таки винищили голодом.
Усе своє свідоме життя українець Олексій Берест нама гався прилаштуватися до більшовицької системи, а вона ніяк не могла його «перетравити». Він був непридатний системі, бо цілковито не сприймав брехні та неправди; не хотів розуміти російської моралі, яку московити досі нав’я зують українцям та світові: «Я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень». Саме за цією ознакою у 1961 році його перед товаришем Сусловим та іншими «великими на чальниками» зрадив давній товариш — капітан Неустроєв. Капітана переконали «великі начальники» промовчати зі своєю «правдою», і він, будучи комуністом, — промовчав. Хоча правда має бути для всіх одна. Завжди!
Українець ніколи не міг призвичаїтись до російсько-біль шовицької системи, навіть коли бажав прилучитись до неї. Чудовим прикладом цьому є розмова 1972 року між московитом Соломенцевим та українцем Шелестом, у Москві, на засіданні Політбюро, коли перший, щиро (чи не зовсім), ди вуючись, запитав у Шелеста:
— Ти що, Петре, серйозно думаєш, що існує окремий український народ?
— Так! — відповів Шелест.
І тут же був усунутий від влади...
У цьому була найбільша помилка українців... Москва ви знавати подібного не бажала і ніколи не дозволяла україн цям домінувати над московитами (росіянами), навіть у дум ках.
Автор радить українцям сьогодення не чубитись між со бою, а свято пам’ятати слова ще одного нашого пророка — Івана Франка:
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров ‘ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ