Дні за днями, наче коні схарапуджені, летять.
Несподіванки-сюрпризи підкидає нам життя.
І ніхто із нас не знає, де загубить, де знайде,
Коли доля усміхнеться, а коли й слізьми зійде.

Тож оказій не злічити, що трапляються з людьми,
Й зарікатися не треба від тюрми та від суми.
Бо буває, дідько мізки так людині завертить,
Що не встигне й спом’янутись, як у прірву полетить.
Та спокусниця-фортуна, звісно, в кожного своя,
Й відмахнутися від неї не виходить аж ніяк.
Ця історія стряслася в ті часи, коли село
Ще реформами тупими не знекровлене було.
І колгоспи розікрасти теж тоді не спромоглись,
Адже руки «демократів» ще до них не дотяглись.
Була в кожного робота — хто на що кебету мав.
Наш герой, про кого мова, з неба зірок не хапав.
І війну пройшов, та й голод, певне, теж не обминув.
Не одне круте словечко до недоленьки загнув.
Проте мирним був, неначе чисте небо угорі,
Й до роботи завше брався, наче жайвір, на зорі.
У колгоспі мав «посаду» досить скромну — їздовий.
І частенько йшов з роботи ані мертвий, ні живий.
Не виходило побути претендентом на взірець,
Бо, бувало, чарку-другу заливав за комірець.
Вада це чи ні — хай судить той, хто вад в житті не мав.
Лиш трудяга цей в криницю ще нікому не плював.
Може так по цьому колу жив би й далі чоловік:
Дім — робота, дім — робота з дня на день і з року в рік...
Та негадано-нежданно оковита й підвела,
А фортуна — хитра штучка — стороною обійшла.
От якось після роботи неспіхом, не навмання
Брів додому звичним курсом, бо ж долав цей шлях щодня.
Вниз в’юнилася стежина, повз городи, через яр.
Нічне небо заіскрилось дивним розсипом стожар.
Воно, може,  то й нічого — по своїй же йшов землі,
Хоч виписував ногами хитромудрі кренделі.
Справа в тому, що до цього, наче чапля та жабів,
Наковтався самогону — аж із ніздрів хлюпотів.
Певне, так начаркуватись і не думав й не гадав.
Видно, так планети стали а чи глузд кудись подавсь.
Але що вже говорити, коли в погребі вода,
І відома здавна притча, що не йде одна біда.
Знав би, що того чекає, то б із стайні ні на крок.
Отже, випало у долі взяти ще один урок.
Поки зрошену росою стежку мацав чобітьми,
Вже відв’язані собаки гавкотіли із пітьми.
Вже весна довкруг буяла, розсіваючи тепло,
В чарівні свої тенета пеленаючи село.
Аби йшлося веселіше й не шукав на... «щось» проблем.
Підбадьорював із неба місяць срібним ліхтарем.
«Підбадьорений» добряче, розважаючи весну,
«Розпрягайте, хлопці, коней...» на все горло затягнув.
Так, співаючи, й цугикав — та всіх коней не «розпріг»:
Раптом небо захиталось,  і земля пішла з-під ніг.
Лише ноги мельконули, й обірвався «чудо-спів»,
Коли в яму триметрову із водою полетів.
Як очумався та воду з рота виплюнув бридку,
Зрозумів, що у халепу втрапив неабияку.
«Це ж я, бовдур, — у сердеги вже проснулися думки, —
Клятий глиняник прогледів, бо ж залиглені баньки!
Дійсно, люди цю ямеру давно вирили в землі,
Добуваючи там глину білу-білу — каолін.
Ну, за зиму туди снігу чималенько намело.
А весною сніг розтанув й до колін води було.
По дну цього котлована наш «підводник» і блукав.
На ослизлі стінки дерся та все виходу шукав.
Вкотре вже пройшов по колу... Тверезішати почав...
Глину збивши на сметану, з переляку закричав:
«Ой, рятуйте мене, братці, бо, їй-боженьки, втону!!!»
Вже згадав уголос маму... не свою... і не одну...
Калапуцявся довгенько, не згубивши ледь штани...
Лише з темряви із нього насміхались цвіркуни...
А тим часом у господі, до якої «поспішав»,
Знервувалася дружина, що так довго не вертавсь.
Їй заскоки чоловічі уже звичними були,
Та на цей раз чередою в душу сумніви зайшли.
Добре ж чула, як горланив (що не раз уже робив),
А тут наче перемкнуло, мов хто рота затулив.
Десь до півночі чекала, потім костура взяла
І подибала назустріч — розтривожена і зла.
Одиноко йшла по стежці — аж замлоїло в душі.
А тут, наче з того світу, голос: «Братці, поможіть!».
На край глиняника стала й стиха голос подала,
Бо ж зарадити нічого мухоблуду не змогла.
Миттю кинувшись додому, підняла на ноги всіх,
Та покликала й сусіда, поки спати ще не ліг.
Ті, знаряддя прихопивши, — і драбину, й мотузка —
Ледве витягли із ями гуртом горе-ходока.
Привітався, і дав волю не одному матюку.
До світання полоскали дурисвіта у ставку.
Жаль, але не в ту струмину неборак в ту ніч попав,
Бо ж Потаповичем звали, після — «глиняником» став.
Та цим тішитись не варто (мо’ на душу і спаде),
Адже з нас ніхто не знає, в яку яму й де впаде.