Не вірте! Ніколи не вірте чоловікам, котрі кажуть, що знають про жінок все! Не вірте й жінкам, які це кажуть, бо й вони про себе всього не знають, аж поки не складуться-визріють відповідні умови, чи, як люблять пророкувати втаємничені астрологи, не стануть зірки. І ось тоді… Тоді вони можуть таке вчворити, що не те що наснитися чи привидітися, а навіть примаритися не примариться. Не вірите? Пхе, я вам спробую  довести.

Уявіть, дзвонить мобілка, а номер зовсім не знайомий. Що ви робите? Правильно. Вмикаєте потрібну кнопку і тулите до вуха. Я також так чиню. І якогось дня чую приємний жіночий голос:
— Привіт. Ти мене впізнаєш?
Погодьтеся, такий початок розмови будь-якого чоловіка спантеличить. Бо  в кожного щось колись та було в житті таке, що, як кажуть, не підлягає широкому розголосу. Ото й починаю потроху панікувати й вирішувати, упізнати її чи краще не варто? Але ж відповідати таки щось треба.
— Н-у-у-у… Чесно кажучи, ні! А що, повинен? — Тягну час, сподіваючись, що незнайомка все-таки помилилася номером і зараз відчепиться. Та у відповідь чую:
— Це — Марина.
«Марина, Марина, Марина», — гарячково, ніби в калейдоскопі,  гортаю в пам’яті каталог дуже і не дуже  знайомих жінок і, не знайшовши серед них такого імені, полегшено зітхаю. Тепер залишилося лише якось тактовніше пояснити співрозмовниці, що вона набрала мій номер випадково. Але з іншого боку розбирає ж цікавість, що то за знайома така, якої пригадати не можу? А раптом то красуня, котру все життя з трепетом чекав? Вона ж, мабуть, відчувши мої сумніви,  продовжує:
— Ну, пригадуй. Ти ще колись мене на побачення запрошував. Правда, давно те було…
«Марина, побачення, давно, — намагаюсь за цими словами хоч щось пригадати. — Так, стоп! І справді колись була така дівчина. Але скільки ж то років минуло?»
А вона, ніби читаючи думки, підказує:
— П’ять років тому...
Після цих слів і справді згадав, як простовбичив тоді годин із п’ять у парку з букетом квітів. Ромашок, здається. З того часу на ромашки алергія. Як, до речі, й на бездомних псів, котрі під кінець  чекання вже сприймали мене, як свого друзяку: підходили, привітно хвостами махали, в очі зазирали, ніби співчуваючи чи пропонуючи допомогу. За ті п’ять годин я їй разів зі сто дзвонив, а вона все відповідала, що… одягається. Я давно б вже пішов з того парку, але ж цікавість розбирала, у що ж то вона так наряджається? Мо’, у скафандрі з’явиться якомусь? Тому й вперто чекав. А коли  нарешті терпець увірвався, подарував квіти якійсь літній, отетерілій від несподіванки жіночці, й почвалав додому. І ось тепер намічалася друга, таємнича серія побачення.
— То що, твоє запрошення ще діє? — запитує звабливий голос зі слухавки.
Я вже не стримуюся і відповідаю на запитання запитанням:
— А ти, я сподіваюся, вже нарешті одяглася?
Даремно вважав, що на цьому розмова й закінчиться. Де там! Вона весело розсміялася й сказала, що прийде у своїй найкращій сукні. Ну, думаю, якщо у найкращій, то, певно, років через вісім побачимося!
А ви все ще кажете, що знаєте жінок. Чи вже не кажете?