Кашевські були дружною сім’єю — батьки та п’ятеро дітей. Похвалитися статками не могли, проте хліб на столі мали, вирощували городину й тримали корову та порося. Словом, потихеньку вели господарку.

Здавалося б, воно має так бути – закон життя не порушено. Та все ж коли Степан розповідав про свою бабусю Марію Коваленко, яка пішла у вічність, змахував непрохану сльозу.     Хоча він, як був малим, і гадки не мав, що  ріднішої людини для нього, аніж бабця, не буде у світі, бо доведеться йому зростати без тата й матері.

Важко повірити, що Вірі ще й п’ятдесяти немає. Сива, втомлена жінка сиділа на лавці. Ми часто зустрічали її тут, адже, як вона сказала, цей куточок скверу їй чимось нагадує Україну, отож увесь свій вільний від роботи час проводить у ньому.
Саме там я з нею і познайомилася. Відпочиваючи в маленькому італійському курортно-туристичному містечку, часто ходила на пляж, дорога до якого пролягала повз сквер. Якось і ми з дочкою присіли поруч перепочити. Спілкувалися українською, почувши нашу розмову, жінка аж стрепенулась: «Ви з України? А звідки саме?»
Ми розговорились і жінка розповіла про себе: про  життя в Україні і тут, в Італії.

Пенсіонерка Марія Слободянюк переконана: у світі не можна прожити без любові і доброти. Тому і її власні вірші зворушують сентиментальністю, наповнюють душу теплом і тихою печаллю. Сумує за молодістю, якій немає вороття, бо літа пролетіли, як буйний вітер, і їй уже 92 роки. А я упевнена, що   учні захоплювалися Марією Андріївною з першого її слова, з першого уроку. І за сорокарічне вчителювання чимало сільських дітлахів зуміла вивести в люди.

І не думала, і не гадала Галина  Коржак, що стане знаною коровайницею. Бо ще із шкільної парти її захопив книжковий світ: уже в сімнадцять років вона стала  завідуючою сільської  бібліотеки, де й нині працює. Проте обставини, що склалися, внесли свої корективи у її розмірене життя, вже  понад два десятиліття жінку просять спекти коровай  не лише односельці, а й жителі ближніх сіл. А творіння її стало  візитівкою району.