Аж не віриться, що цій хатині, яку я побачила у Великому Олександрові, вже понад сто років. Та й давно її господині бабці Марії нема. Проте хата, білостінна й чепурна, цвіте розмаїттям дивовижних квітів, листочків, ягід, що вражають яскравими фарбами. І не так важко здогадатися — це ж петриківський розпис, знаний в усьому світі, милує око перехожих.

Ні про що,  окрім своєї подруги,  моя добра знайома Валентина Денисенко не хотіла і не могла розповідати. Обурювалася, як  повелися з нею, матір’ю, її діти. «Oh mio Dio! Oh mio Dio!» (О,  мій Боже, о мій Боже — авт.), повторювала  Валентина не раз, вкраплюючи у  свою розповідь  італійські слова. Її  подруга Галина заради дітей гарувала в Італії, але,  приїхавши  із заробітків, померла у гаражі.

Коли, понад вісім років тому, Маринка з’явилася на світ, то була небажана не лише для своєї матері, а й бабусі. А нині жодна з них не уявляє життя без дівчинки, яка стала яблуком незгоди між рідними жінками.

Як же  голосно цокав настінний годинник, аж в голові від нього тенькало. Людмила поволі підвелася з ліжка, зняла його зі стіни і,  вийнявши  заряди, жбурнула  на землю. Їй здавалося, час зупинився. Тож хай і він, отой проклятий, подарований  дітьми на їхнє з чоловіком срібне весілля годинник, теж замовчить. «Це, напевно, той годинник в усьому винен – не можна ж бо таке дарувати», – подумала раптом. Люда  вже третю добу не вставала з ліжка, дивилася в стелю і безперервно  шукала-придумувала виправдання своєму чоловікові,  тій, кого вважала ближчою, ніж  рідна сестра. Вона віднаходила помилки у своїй поведінці,  пригадувала-нанизувала, як пазли, події давніх і теперішніх днів, років… «Яка ж я дурна», – обхопивши руками голову, повторювала, не змовкаючи.  «Мамо, будь ласка, хоч склянку чаю випий, – просила сімнадцятирічна донька, –  ти три дні й скоринки в роті не мала». «Він не дзвонив?» – спитала тихо, не відводячи від стелі очей. Так ніби у тій точці, в котру весь час дивилася, щось є, ніби там, як у кіно, прокручується вкотре, до дріб’язку детально, усе її життя.

Старенька хатина ховалася в густих кущах бузини. Від вулиці до неї звивалася змійкою вузенька стежечка. Подвір’я було захаращене сміттям, очевидно, ніхто не докладав рук, аби навести тут елементарний порядок. Під дверима, котрі фарби не бачили років з двадцять, сидів собака. Він шкрябав лапою по одвіркові, жалібно скавучав. Бідолашний був голодний вже кілька днів. Та попри все, пес ще мав надію щось перехопити в тій господі. Як-не-як він чимало літ був вірним слугою хазяїнові.