Четверо дівчаток та п’ятеро хлопчиків зібрали під своїм дахом Валентина та Олександр М’ялковські. Хоча кожен із них, опинившись у притулку, встиг відчути гіркоту сирітського життя, проте про сумне минуле діти уже не згадують. Залишилася у пам’яті хвилююча і незабутня зустріч з мамою і татом, які прийняли їх у свій дім.
«Хлопчики вибрали нас»
Єдиний син подружжя Руслан навчався у Кам’янці-Подільському і мріяв про викладацьку кар’єру. І двоповерховий будинок, який збудували Валентина та Олександр М’ялковські, спорожнів. А їм так бракувало дитячого щебету. Розраду знаходили в Орининській школі-інтернаті, а якось на канікули запросили у свій дім шестирічного Руслана. Із гостинцями вирішили поїхати ще й у хмельницький сиротинець. Хотіли лише віддати пакунки із солодощами.
— Поки я спілкувалася з директором, то мій чоловік встиг познайомитися із двоюрідними братиками — трирічним Віталіком та чотирирічним Павликом, — розповідала Валентина Василівна. — Хлопчики його обступили, коли він сидів на дивані у коридорі. Довірливі діти відразу ж побачили у ньому тата. Розповідали, як його чекали, визираючи у віконечко. «Ти нас не залишиш?» — допитувались вони. Чоловік мовчав. Та і я не могла їм нічого пообіцяти. Ось так із почуттям провини ми повернулися додому. А потім ледве дочекалися вихідних, щоб знову побачити дітей. Часто навідувалися до них, уже й звикли, й не уявляли без них життя. Хлопчики вибрали нас, а ми вирішили їх усиновити.
Проте подружжя тривожилося, як син сприйме цю новину. Однак хвилювання минули, коли він схвалив наміри батьків, навіть погодився поїхати з ними до сиротинця.
— Від народження Руслан не був таким обцілованим, як того дня, — продовжувала жінка. — Ми раділи, що у нас з’являться ще двоє синочків. Та виявилося, у Павлика є рідна сестра Ліля. Коли восьмирічна дівчинка проводжала своїх братиків, то у неї сльози котилися градом. «Чому ж ви їх забираєте, а мене залишаєте?» — дивувалася вона. Я її втішала, пообіцяла, що за нею повернуся. Ось так несподівано з’явилася у нас ще й донечка.
Не забули Валентина та Олександр М’ялковські про Руслана, який навчався в Оринині. Коли клопотали про його усиновлення, то дізналися, що у нього є молодший брат Сашко. Їм так хотілося, щоб діти зростали разом, але чи зуміють справитися з таким великим сімейством? Були сумніви, проте все ж милосердя узяло гору. Сподівання школярика подружжя виправдало, та й своїх маму й тата Руслан, нині вже одинадцятикласник, намагається не розчаровувати. А от Саші нелегко дається шкільна наука, та опікуни підтримують його і вірять, що він знайде справу до душі.
Оленка уже дефілює
Здавалося б, історія усиновлення мала б завершитися, адже клопотів у опікунів з’явилося, хоч відбавляй. Проте Віталік часто згадував свою сестричку Оленку й так хотів її побачити.
— Коли ми дізналися, що дівчинка навчається в Голенищівській школі-інтернаті, то поїхали туди, — розповідала Валентина Василівна. — А як зраділа вона, коли побачила Віталіка з Павликом та Лілю. Вони ж одна родина. Дівчинка без сторонньої допомоги не могла й кроку ступити, погано говорила, але я розуміла її з півслова — Оленка хотіла, щоб ми знову до неї приїхали. Я ж відразу відчула, що це наша донечка, хоч й слабка здоров’ям.
А Олександр Володимирович чомусь був упевнений: Оленка зможе ходити. І у нього вистачило терпіння й наполегливості боротися з її недугою. Щоранку носив дівчинку на руках до річки й плавав з нею. А потім купив конячку, бо ввважає, що верхова їзда лікує церебральний параліч. І настав той щасливий час, коли дівчинка самотужки зробила перші кроки. «Наша Оленка уже дефілює, — каже Валентина Василівна. — Хоча у неї індивідуальне навчання, але разом із нами вранці Олена їде автобусом у школу, сидить за партою, спілкується з ровесниками. Ми намагаємося, щоб вона завжди була з нами, не зоставалася у чотирьох стінах».
Гостино відчинилися двері дому М’ялковських ще перед двома сирітками Юлею та Сніжаною. Коли сини подружжя перебували у лікарні, то Валентина Василівна, навідавшись до них, побачила двох дівчаток. Сестрички були вкрай засмучені й розповіли їй про своє горе — у них померла мама, а, окрім неї, у дівчаток нікого не було. Якраз ще й Івана Правника із районної соціальної служби зустріла. Він бідкався, що Юлю й Сніжану доведеться оформляти в притулок, хоча їм так необхідне родинне тепло. Знала Валентина Василівна, неспроста Іван Григорович розпочав цю розмову, бо сподівався на її допомогу. Шкода жінці стало дівчаток, та й гріх від сиріт відмовлятися, упевнена вона, коли сам Бог їх посилає.
Щоправда, коли дівчатка переступили поріг дому, то наймолодший Віталік закапризував. «Мамусю, відвези їх назад. Нас і так уже багато», — не вгавав хлопчик. Довелося Валентині Василівні пояснювати, що нема у сестричок нікого, окрім них, і вони так тужать за мамою, яка для них була єдиною захисницею. «Шкода їх, хай залишаються», — сказав розчулений хлопчик.
І знову поповнення
Тоді ще не знав малий Віталик, який чекає на нього сюрприз. Бо ж прихистило подружжя ще й Сергійка, його брата. Малюк з тримісячного віку опинився у сиротинці, а, підрісши трохи, поповнив родину М’ялковських.
«Я уже став дядьком», — хвалиться шестирічний Сергійко. А уже Валентина Василівна пояснює — є у неї онучка, чотирирічна Настя, донька найстаршого сина Руслана, отож Сергійко для неї уже вважається дядьком.
Радіють опікуни, бо діти дружні, ще й підросли — Саші, Олені, Юлі по п’ятнадцять років. Руслан, одинадцятикласник, упевнений, що стане військовим. Ліля уже студентка, мріє, як мама, стати вчителькою. А поки що перша її помічниця і порадниця. Щотижня поспішає додому, бо знає: з великою сім’єю батькам непросто впоратися. А ще у них чимале господарство, є навіть понад десяток овець. Та як же без нього прожити у селі?
Незабаром в усієї родини свято: виповнюється десять років, як вони разом. Я ж дивуюся — скільки в душі треба мати щедрості, аби не обділити любов’ю дев’ять таких різних, але уже рідних «я».
Gismeteo 
