Ще підлітками Ольга та Петро Войталюки познайомилися у школі-інтернаті. І ніхто з них не сподівався, що разом долатимуть життєвий шлях. Бо ж Петро подався у Петербург, навчався на художника. Уже на відстані юнак збагнув, що розлука з Олею його пригнічує й написав їй листа, сповненого туги і смутку. А дівчина теж зізналася у почуттях, які давно приховувала у глибині своєї душі. Тож їхнє кількарічне листування завершилося весіллям.
– Коли мені минуло три роки, зосталася я сиротою, бо мама померла при пологах, — розповідала жінка. – Відколи себе пам’ятаю, завжди вірила у щасливу долю. Із Корчунка, школи-інтернату, поїхала в Одесу, раділа, бо мені вдалося поступити в інститут харчової промисловості.
Якось несподівано її коханий повернувся в Україну, полишивши навчання в художній студії, й покликав її заміж. Дев’ятнадцятирічна Ольга, закінчивши два курси інституту, перевелася на заочне відділення. «Після скромного весілля, яке відгуляли під гармошку й барабан у селі, ми вирішили розпочати сімейне життя у рідному містечку чоловіка, — продовжувала Ольга Олександрівна. — Хоча були бідні, але не журилися. Винайняли хатинку й почали шукати роботу. Чоловік знайшов справу до душі – влаштувався художником-оформлювачем, а у мене вибору іншого не було, як піти на плодоконсервний завод. Так хотілося свого кутка, бо поневірялися по чужих. Як почула, що на цукровому заводі забезпечують гуртожитком, то погодилася працювати робітницею. Це уже значно пізніше я стала головним економістом на підприємстві. І таки діждалися свого житла.
Затишок у квартирі подружжя створюють картини – пейзажі, портрети та ікони. Вражає не лише їхня кількість, а й художня довершеність. Усе це диво, яке милує око, створене руками господаря дому. А потяг до іконопису, пригадав Петро Броніславович, з’явився у нього відтоді, коли вирішив зробити подарунок матері. Цю ікону побачив єпископ Подільський Ян Ольшанський, тоді ще священик, він похвалив тринадцятирічного підлітка. «Ти, хлопче, дуже талановитий», — сказав, благословивши його.
А у 2000 році у Києві на виставці бджільництва Віктор Ющенко зупинився саме біля його ікони, над якою Петро Войталюк натхненно працював, і придбав її. Фото цієї незабутньої зустрічі я побачила у сімейному альбомі.
Його ікони залишилися у церквах, костелах нашого краю та розлетілися по світу. Дарував їх епископам, професорам, священикам, які навідувалися у духовну семінарію містечка.
Коли дізнався про жертовність, любов до ближнього монахині Фаустини, то втратив сон, працюючи над творенням її образу. До провідниці милосердя Божого повертався не раз. Полотно, заввишки понад два метри, з образом святої Фаустини споглядають віряни місцевого костелу, а ікона з її ликом стала оберегом для родини. Можливо, саме вона, свята Фаустина, допомогла зцілитись, коли іконописець потрапив у аварію, а через тяжкі травми хребта не міг поворухнути ані руками, ані ногами.
Майдан теж посіяв суцільні випробування. Не раз поспішав до Києва у пік Революції гідності, тужив за своїми побратимами, які полягли від куль снайпера. Якраз їхав на сесію міської ради із пропозиціями щодо створення пам’ятника Небесній Сотні. Різні думки роїлися в голові. Мабуть, від пережитого не витримало серце: стався обширний інфаркт. «Тоді моє життя пробігло перед очима, наче кінофільм. Уже і не сподівався на одужання, — сказав Петро Броніславович. — Але переніс дві операції на серці і все ж повернувся додому. Напевне, ще не час, бо не всі справи завершив».
А ще, вважає 60-річний Петро Войталюк, пенсійний вік — не час для відпочинку. І він, депутат міської ради, не цурається громадських проблем. Йому, експерту-кінологу, продовжують надходити запрошення на міжнародні змагання і Петро Броніславович не відмовляється — їде і у Румунію, і в Молдову. Залишається іконописцем, бо не уявляє себе без головної справи життя.
Та й Ольга Олександрівна не дозволяє собі лінуватися. Не лише порається на кухні, а й дбає про своє здоров’я. Щодня із сусідками займається оздоровчою ходьбою, намотуючи навколо стадіону п’ять кругів. А це півтора кілометра.
Хоча були бідні, та й рідне місто не поспішало розкривати свої обійми, але усе задумане у молодості збулося. Найбільшу радість принесла подружжю донька Надія, яку чекали понад одинадцять років.
Навіть коли усе здавалося безнадійним, шукали вихід і знаходили його. Якщо у серці є надія, вважає подружжя, то не забаряться і не полишать радощі життя.
Gismeteo 
