Із сімейним альбомом та світлими спогадами про свого внука Олексія приїхала із Залісся Старосинявського району наша постійна читачка Тетяна Герега. Уже рік минув, як згоріло його молоде життя у полум’ї неоголошеної війни, одначе час тієї пекучої рани для рідні довіку не загоїть.
«Загинув наш онук 8 червня 2015 року під Красногорівкою. Згадаю його, то гірко плачу, — мовить згорьована Тетяна Миколаївна. — Вже моєму чоловікові виповнилося 70 років, та не святкували його ювілей, бо ж велике у нас горе. Чому так? Ми, пенсіонери, живемо, а онука нема.
Коли по телевізору в новинах поінформували, що ввечері підірвали бойову машину з бійцями, то серце тоді завмерло і в мене, і в чоловіка. Онук завжди телефонував. І того дня також вранці дзвонив до мами, до нас. Сказав, що в нього все нормально, і що сьогодні — на виїзді, він був сапером. А вже ввечері від нього дзвінків не було, і цілу ніч не було, і на другий день, 9 червня, аж в обідню пору зателефонували й повідомили, що Олексія вже нема в живих: загинув він і ще шестеро його побратимів. Йому, кадровому військовому Збройних сил України, був лише 21 рік.
Після закінчення одинадцятирічки в 2011 році вступив до військового коледжу сержантського складу. Щойно закінчивши цей навчальний заклад, онук отримав направлення в 28 механізовану бригаду, що в Червоноармійську під Одесою. На початку серпня ще проходив військову підготовку на полігоні під Миколаєвом, а вже 11 жовтня виконував бойові завдання в зоні АТО, хоча й не зізнався, що на передовій. На жаль, додому ні разу не приїхав, все його не відпускали, а він так хотів хоча би на день побути в рідній домівці, побачити маму, братика, сестричку... Не судилося. Ми з чоловіком допомагали йому, як могли: надсилали посилки, купували на ринку Олексійчику теплий одяг, продукти, за що він нам щиро дякував.
Онук був дуже доброю і світлою дитиною, піклувався про маленького братика, Іллю. А своїй сестричці казав, що як заробить грошей, то буде допомагати їй навчатися. Вона студентка Кам’янець-Подільського університету.
Він любив усіх рідних, особливо — маму, завжди ділився з нею своїми секретами, допомагав їй по господарству, не цурався будь-якої роботи, а її в селі завжди вистачає. Треба залити бетоном доріжки на подвір’ї — Альоша зробив, у хліві стелю замінити — Альоша зібрав хлопців і зробив, як належить, треба косити — починав це ще з п’ятнадцяти років, бо був удома господарем, або ж забрати люцерну рано-вранці з росою — прийшов до дідуся, разом поїхали і привезли. Тому й хвилювався про все і про всіх, телефонував до нас із АТО: «Привіт, дідусю й бабусю, у мене все нормально, а як у вас справи, чи здорові, чим займаєтесь, чи справляєтесь із усім?». Цікавився, бо ж постійно допомагав у сільській роботі й нам, стареньким. А ще він ходив до церкви в Заліссі, допомагав і священику. Ось таким він був — наш дорогий онук. Пригадуємо, як навчався ще в десятому класі, під час літніх канікул ходив у сусіднє село, як кажуть, «на кукурудзу», тож на зароблені гроші купив собі велосипед.
У школі вчився добре, дуже любив креслення. До цієї пори на старій автобусній зупинці є Альошин напис: «Запрошуємо на випуск 2011 року». І упродовж останніх років діти змінюють на цьому написі тільки дату випуску. Олексій займався спортом, мріяв стати військовим і став ним, але ненадовго... На своїй військовій машині зробив напис «Ласточка». Це ми бачили по телебаченню.
Зі сльозами на очах, із хвилюючим тремтінням згадуємо в минулому часі про його любов до рідних місць, своєї родини, яку він так шанував. Тому завжди намагався і пам’ятати, і цінувати те далеке минуле наших предків, яке було водночас славним, героїчним і, що найголовніше, достеменно українським. За свою рідну Україну-неньку загинув і сам.
Привезли додому Олексійчика хоронити в цинковій домовині торік 18 серпня: вночі усі жителі і Залісся, і Подолян вийшли на край села його зустрічати з квітами, свічками, лампадками... І так супроводжували до хати, де він народився і зростав, а 19 серпня — похоронили. Провести нашого онука в останню дорогу прибули люди, напевне, зі всього району, було море квітів, за давнім українським звичаєм — гільце і коровай, тільки музики не було. До останнього військовий оркестр обіцяв надати Летичівсько-Старосинявський військкомат, але... Було дуже сумне весілля в нас: плакали, кричали, примовляли, але дитини вже не підняти. Ми навіть не бачили його, бо труну, яку несли військові, не відкривали. А потім процесія після відспівування в церкві рушила на цвинтар. Ми, рідні, й не бачили всього, бо перед нашими очима були тільки труна і фотографія, на якій наш хлопчик усміхається.
Були панахиди і на дев’ять, і на сорок днів — ще до його похорону, бо ж чекали стільки часу Олексія із зони АТО. І пташечка билась у вікно за три дні до смерті Альоші, а перестала битися за день до поминальних сорока днів. Світла пам’ять Альоші і всім загиблим на неоголошеній кривавій війні на сході країни! Нехай усі захисники повертаються звідти живими й неушкодженими, хай будуть здоровими. Нехай буде мир».
Gismeteo 
