Антон Бевза, дивлячись на п’ятирічну Діану, яка бавиться на подвір’ї з цуценям, натішитися нею не може. “Безтурботне у правнучки дитинство, – каже мені. – А у мене його не було”. І продовжує розповідь про своє життя, захоплюючих історій з якого вистачило б на книгу.
Колгосп так і не став порятунком від злиднів для родини. Виживали зі свого господарства.
– Поки мати заробляла трудодні, то був її найпершим помічником – доїв та випасав корову. Як пішов у школу, то не було часу сісти за уроки, – пригадував 92-річний Антон Антонович. – На цукровому заводі паспорта не вимагали, то подався туди. Але не встиг навіть першу зарплату отримати, як прийшов посильний до матері. “Ганю, готуй хлопця на шахту,” – сказав їй. Якраз того дня мати проводи-вечерю зробила, а вранці дізналися, що почалася війна. Все ж нас дві сотні хлопців із області, тоді Кам’янець-Подільської, відправили на Донбас. То була каторжна робота під землею, і, здавалося, ми з тієї неволі ніколи не виберемося.
Коли німці впритул підійшли до міста, то нас усіх зібрали й повели у військкомат у Макіївку. Нам ще не було вісімнадцяти років. “Дітей на фронт не беремо”, – сказали там. Тоді видали по буханцю хліба й оселедцю й супроводжуючий повів нас у донецькі степи. А вранці сказав: “Ідіть через фронт самі, добирайтеся додому, а німцям кажіть, що з тюрми втекли”. Нас, лезневських, залишилося четверо, то ми вирішили триматися купи. Довго добиралися до залізничної станції, а там поїздів не було. Хоча йшли ешелони на фронт, проте ніхто не хотів нас узяти. А ми, голодні й холодні, ладні уже будь-де голову прихилити…
Якраз прибув на станцію товарний поїзд, в якому евакуйовували Харківський тракторний завод. “Може, поїдете з нами, – сказав провідник, побачивши хлопців, які вешталися по перону, — буде вам і смачний обід, і дах над головою». Вони довго не розудумували, бо уже зневірилися, що додому доберуться. А опинилися аж в Казахстані, в Алма- Аті будували завод з нуля, усе вручну, трудилися по дванадцять годин, а ночували в клубі.
– Як тільки-но з’являлася вільна хвилина, ми мчали до військкомату, просилися на фронт, – продовжував Антон Антонович. – І таки нас почули. Мене відправили у Ташкент, там навчався на мінометника, а потім ще стажувався в Таджикистані. Я рвався на фронт, але потрапив у Іран. Там якраз відбувалася зустріч Сталіна із союзниками, він домовлявся про другий фронт. Але ніхто нам відразу так і не сказав, що ми охоронятимемо самого Головнокомандувача…
Встиг добряче понюхати пороху, хоча бойовими нагородами Антон Антович не любить хизуватися. Тому й нечасто їх, прикріплених до картонного аркуша, виймає із шафи. Вперше їх бачить п’ятирічна Діана, розглядаючи разом зі мною. “Оця зірка мені дуже подобається“, – каже дівчинка, вказуючи на орден.
Звісно ж, для дівчинки бойові нагороди — поки що забавки, а для фронтовика – хвилюючі спогади. Бо й медалі “За відвагу” та “За бойові заслуги” дісталися дорогою ціною. Бачив смерть і кров, та й сам був тяжко поранений. Якось бійцям врятувала життя його кмітливість .
– Ми вибили ворога й зайняли село, встановили міномети. Я виліз на дах і побачив три ворожі танки, які сунули на нас. А боєприпаси у нас не ті, а протипіхотні, – розповідав він. – Я із товаришем вирішили відволікти німців. Вибігли у чисте поле, а танки за нами услід. Мчимо щодуху до лісу й провалюємося в глибокий яр. Ворожа машина, яка враз зупинилася, зависла над нашими головами. Страху не було. Беремо гранати й кидаємо у танк. І він, охоплений полум’ям , задимів. Невдовзі й підмога підійшла.
А при форсуванні річки Одер, коли до Перемоги залишалися лічені дні, 20 квітня 1945 року, подолянин був тяжко поранений.
– Якраз ми потрапили в оточення . Уже не пам’ятаю, скільки я пролежав на галявині, прикритий хмизом, але мій товариш за мною повернувся підводою і довіз до медсанбату. Двічі оперували ліву ногу, бо уже почалася гангрена, але її вдалося врятувати.
Довго не заживали фронтові рани, проте демобілізований сержант не хотів сидіти на шиї у матері, а намагався заробити бодай на буханець хліба й влаштувався слюсарем в МТС. Він, кмітливий і тямущий, не сподівався, що після кількох курсів підвищення кваліфікації працюватиме інженером аж до пенсії. Та все ж, каже, що здоров’я його підвело. Поранену ногу довелося ампутувати. А ще лікарі виявили невиліковну хворобу і безнадійно розводили руками. Проте Антон Антонович боровся за своє життя. “Травами лікувався. З Марією, дружиною, збирали, готували настоянки. Та й щоранку обливався холодною водою. І хворобу як рукою зняло”, – продовжує пенсіонер.
Хоча вже давно став вдівцем і єдиного сина Валентина втратив, та каже, що самотність його не гнітить. Турбується про нього невістка Рая, яка проживає на одному подвір’ї, – і попере, і борщ зварить. Щодня прибігає правнучка Діана, про своє щось щебече, та й онуки його не забувають.
А Раїса Василівна хвалить свекра. Хоча уже на милицях пересувається, однак знаходить собі роботу під силу: і квіти понасаджував, і грядки доглядає. А вранці готує собі салат із зелені та овочів.
Позитивних емоцій, запевняє Раїса Василівна, у її свекра вдосталь. Бо і сусіди Світлана Шпак, Лідія Звонська і її донька Світлана доброзичливі й часто навідуються до Антона Антоновича. Вони – медичні працівники, не лише підтримують, а й дбають про його здоров’я.
На жаль, тривожний час настав – зброя на українській землі не мовчить. А вона, зауважує Антон Бевза, у ворога потужніша й смертельніша, ніж була у Другу світову війну. “Хай буде в наших оселях спокій”, – каже мені на прощання.
Gismeteo 
