Про Юлю Мужичук, журналіста, блогера й волонтера, можна розповісти чимало. Але вона здебільшого говорила про свого супутника життя Миколу — талановиту й дивовижну людину, справжнього патріота.
Якраз у серпні, вісім років тому, в Києві Юлія познайомилася зі своїм судженим Миколою Мужичуком. Тоді й не здогадувалася вона, що розпочнеться у неї життя, сповнене не лише романтики, а й тривоги.
Замість побачення штукатурила
Із Макіївки Юля приїхала у місто каштанів, аби здійснити свою мрію дитинства. І була упевнена, що вступить до столичного інституту та стане артисткою. А її чотирирічна донечка, проводжаючи маму, просила, аби вона знайшла для неї доброго татуся. І не підозрювала Юля, що так воно станеться.
Не подолавши вершину своєї мрії, не дуже засмучувалася. Відразу ж знайшла собі роботу, ставши агентом з нерухомості. А за доньку була спокійна, бо залишила її у надійних руках — люблячих бабусі й дідуся. Та і знайомство Юлю не обминуло. Вона довго намагалася звернути на себе увагу, а Микола її ніби не помічав. І не дивно, бо він, афганець, значно старший від неї, і, як їй здалося, у нього нестерпний характер. Бо замість побачення запросив її попрацювати штукатуром. Вона, закохана, заради нього, була згодна на все. І на будівництві працювала, аби бути поруч. Тоді навіть над собою сміялася, бо хотіла стати співачкою, а намагалася опанувати професію штукатура. Щоправда, Микола теж збагнув, що із тендітної Юлі, схожої на Барбі, поганий будівельник. І вона невдовзі зрозуміла: за маскою суворості ховається неймовірно добра й надійна людина, яка завжди допоможе у скрутний час.
Він зарікався одружуватися, бо двічі обпікся, та і Юля не наполягала навіть тоді, коли у них народився син. Однак за шість спільних років вони ніколи не розлучалися. Навіть без дружини та дітей її коханий не їхав у відрядження.
— Я дуже раділа, що у нас справжня сім’я. Були моменти, коли мені здавалося, що я його зовсім не знаю, бо він особливий — завжди у русі, голова повна ідей, на все є особиста думка, — розповідала Юля. — Такий собі енерджайзер. Будь-яка справа у його руках горіла. Багато часу і років віддав благодійності, допомагаючи дітям-сиротам і дітям з особливими потребами. Хоча створений ним благодійний фонд був не зареєстрований офіційно, але працював. І якщо мій чоловік за щось узявся, то має бути кращим. Зайнявся аквадизайном, тобто навчився вирощувати водорослі, складав композиції в акваріумі за допомогою різноманітних камінців і природних матеріалів. Уже через рік став лауреатом міжнародного акваріумного конкурсу в Німеччині.
Коли розпочалася війна на сході України, то Микола не стояв осторонь, оббивав поріг військкомату. Йому відмовляли, а він засмучувався. Не сидів склавши руки — допомагав захисникам рідної землі. І, як завжди, із завзяттям та відповідальністю узявся за справу. Спочатку він сам збирав допомогу і возив у зону АТО. Потім з’явилися однодумці, стало значно легше. Він сушив овочі, що надавали сільські ради, а Юля консервувала квасолю. Микола перекручував сало з перцем, а вона фасувала чаї з трав.
Гірка пігулка
Волонтер Микола Мужичук був окрилений, коли до його рук потрапив рецепт кровоспинного та рекомендації щодо його приготування і правильного використання в медичних цілях. Адже одна доза цього вкрай потрібного на фронті препарату коштувала від двох сотень гривень. І він вирішив його здешевити. Радився з однодумцями, волонтерами з інших областей, які його підтримали.
— Ні, не подумайте, ми не самі його готували, — продовжувала Юля. — Лише закуповували інгредієнти. Їх три види. А готували його вже в аптеці. Я назвала той препарат “Кіборг”, бо діє він миттєво і зупиняє навіть артеріальну кровотечу. Бійці, волонтери, медики почали самі просити, щоб ми не зупинялися, бо пораненим препарат вкрай необхідний. Про наш “Кіборг” заговорили по усій території зони АТО. Та, на жаль, багатьом заважало дешеве і дієве кровоспинне, яке тоді коштувало лише п’ять гривень. Бо ж крутилися величезні гроші. І мого чоловіка, відомого волонтера, одна місцева політична сила з допомогою обласних ЗМІ змішали з багнюкою. Запевняли, що він заробляв гроші на крові. Про те, що він вкладав свої кошти у проект “Кіборг”, забули сказати. Та й елементарна звірка чеків довела б, що бізнесу на цьому не зробиш. Ніхто бухгалтерією так і не поцікавився. А він за свої та гроші друзів закуповував інгредієнти на кровоспинне, оплачував працівникам аптеки послуги за приготування. Розфасувавши препарат максимально зручно для використання, віддавали дев’яносто відсотків з партії безкоштовно. А решта Микола продавав, бо треба було за щось закупити партію інгредієнтів, які постійно дорожчали…
Юля упевнена, що її чоловіка усунули, як незручного волонтера. І зробили це ті, кому він довіряв, вважав друзями.
Нині жінка дивується, як чоловік пережив цю зливу негативу, яка майже три місяці лилася звідусіль. А виявилося, що фонд був повністю чистий, бо ніяких афер з допомогою нього не було проведено. Єдине, що встиг зробити Микола перед тим, як пішов у АТО, з допомогою “Озера надії” купити авто для батальйону “Айдар”.
— Мій чоловік подружився з айдарівцями, мав намір служити в їхньому батальйоні. Але і тут не склалося, — розповідала Юля. — На той час було оголошено негласне полювання на цих добровольців. Когось вбили, хтось загинув, когось заарештували, хтось просто помер. А я пишаюся знайомством із Комаро та Камазом. Це справжні патріоти своєї країни. Камаза бачила вперше і востаннє на похоронах у Комаро.
Звісно ж, Микола міг би образитися на увесь світ, займатися улюбленою справою, яка йому приносила чималі заробітки. Але воїн по життю, проковтнувши гірку пігулку несправедливості, пішов захищати свою землю. Уже півтора року Микола Мужичук служить у зоні АТО, у жорстоких боях довів, що він — гідний син своєї країни.
Лише 26 березня цього року Юлія зі своїм коханим обвінчалася. Поїхала аж у прифронтове село Старогнатівку, хоча й знала, що там неспокійно, бо ворог цю місцину обстрілює. Купила святкове вбрання — вишиванку і віночок та в дорогу. Ні, страху не було, бо за милим хоч на край світу пішла б. От тільки тривога серце колола — якщо передумає? Він же зарікався. Вінчав їх військовий капелан. У сільському клубі відгуляли весілля. Аж до світанку танцювали, співали пісень гості — побратими Миколи та місцеві мешканці.
— Із цьогорічного травня я гордо ношу прізвище чоловіка, — сказала Юля. — Розписалися ще й у рацсі. Мені пощастило, бо мріяла про велике й щире кохання і знайшла його.
Юля та Микола пройшли дорогою нелегких випробувань і лише тоді збагнули надважливу істину: вони — дві половинки єдиного кохання. А це, запевняє 34-річна жінка, — неймовірне почуття. Воно додає сил та натхнення рухатися далі. Хоча, зізнається, чекання вісточки від чоловіка таке нестерпне. Їй хотілося б, щоб милий завжди був поряд.
Gismeteo 
