Зраділа Килина Майхер, коли неждано-негадано поріг її хати переступив Павло Талимончик. Саме зараз їй вкрай потрібна його допомога – телевізор  поламався. А без  нього ніяк, бо зв’язок зі світом  одразу ж пропав. Від мобільного телефона  довгожителька відмовилася, а от від телевізора ні, бо, каже, допомагає їй боротися із надокучливою самотністю довгими осінніми й зимовими вечорами.

Хоча, зауважує Килина Павлівна, щиро віруюча, більше часу проводить за читанням Псалтиря, Євангелія, годинами молиться. Аж сорок років співала у церковному хорі  і донині згадує, як наповнювався храм ніжним співом. Але усьому  є початок і завершення – молодші  зайняли місце  старших, проте із цією несправедливістю  їй нелегко змиритися. Ще  не відболіло, тому й до церкви не ходить, але щодня звертається у щирій  молитві до Бога, бо упевнена  – Всевишній її почує і  у скромній оселі про те, чого жадають українці, – миру та повернення  живими-здоровими наших захисників.
А Павла Талимончика довгожителька знає ще змалечку. Він із своєю бабусею приходив у храм на репетиції  церковного хору, бо  не було з ким хлопчика  залишити.  Як підріс,  вибився у люди. А вже дорослий  став опорою не лише для неї, але й усіх немічних пенсіонерів. Він уже десять років незмінний сільський голова. І тішить її те, що Павло Степанович має добре серце — не оминає  її хати, завжди вітає з днем народження. Прийде,  розпитає чи щось потрібно, розрадить та втішить. “ А ще у  побуті допомагає. Ось знову приніс газету “Подільські вісті”, щоб я щось цікавеньке прочитала», – каже  бабуся-довгожителька.
Поки Павло Степанович мудрував над телевізором,  господиня гортала сторінки свого життя, а у  ньому більше біди, аніж утіхи. Її мати  рано померла, а батько залишився з п’ятьма  маленькими дітьми. Він у  колгосп не хотів записуватися,  за що й поплатився нажитим майном.
— Прийшли сільські активісти. Нас,  дітей, вигнали з хати, ще й бабуню, якій йшов 93 рік,  з печі стягнули під пліт, а сусідам наказали нікого не приймати  у свій дім, – розповідала Килина Павлівна. — Нас тяжко  скривдили свої ж односельці. Та й статків у батька великих не було. Правда, муляла око новозбудована клуня, а ще коні. Нам голод і холод дошкуляв —  на п’ятьох дітей  були лише одні чоботи. Я навіть  третього класу не закінчила, бо не мала  ані зошита, ані книжки. А ще  тата обклали податками, а він, бідолашний, не знав  чим нас нагодувати. Як вигнали усіх з хати, то ми ходили від двору до двору, просили їсти.  Коли взнала про нашу біду  Домка, сестра  матері, то забрала усіх до себе. Із дванадцяти років я ходила на роботу в  колгосп, а у війну стала невільницею: у Німеччині  на бауера працювала. Хоча там голодна не була, їла те, що  хазяї.  І у церкву ходила щонеділі, молилася, щоб війна швидше закінчилася  й усі повернулися додому.
Ще у Німеччині Килина заприятелювала зі Степаном —  хлопцем з її села.  Коли ж невільників звільнили, то він пішов служити у армію. Аж п’ять років  чекала свого судженого, а як  він повернувся, то стала його дружиною.
– У колгоспі з мене останні сили висотували – тягнула норму буряка, кукурудзи, – продовжила  розповідь довгожителька. – Я ж просила: у мене свекруха паралізована, бо 14 років за нею доглядала, зменшіть норму. Ніхто  не зглянувся  наді мною. А ще будувалися: мій Степан сам і вікна, і двері  майстрував, столяром був. А ще ходив по людях заробляв. Як не стало чоловіка, то і хата спорожніла, бо донька давно  проживає у райцентрі. Вона теж уже  пенсіонерка. У неї є онука, своїх клопотів чимало.  А я, слава Богу,  ще раду собі даю.
До лікарів жінка не зверталася, бо вірить у зцілення молитвою. Щоправда,  три роки тому занедужала, була на межі життя і смерті.  Лікар в районній лікарні розвів руками, дивувався, чому бабцю  привезли, якщо вона уже на ладан дихає. Проте за кілька днів старенька одужала, здивувавши увесь медперсонал, що так швидко  позбулася смертельної недуги. “Що  не зможе людина, то допоможе Бог. Саме він мене і тримає на цім світі”, – переконана Килина Павлівна.
Коли телевізор блимнув і заговорив, то довгожителька втішилася,  як мала дитина. Вона вже й не сподівалася на диво, але Павло тямить у техніці. “Він для мене наче рідний онук”, – каже  жінка.
Покидали оселю набожної жінки із добрими словами благословення на міцне здоров’я й щасливе життя, на многая і благая літа.