Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 850

У подружжя  Яблонських зростало п’ятеро синів, проте думки про донечку не покидали Марічку та Аліма. І все ж їхня мрія здійснилася.  Нарешті щасливий  татусь узяв на руки омріяну донечку. На радощах батьки на хрестини запросили півсела: музики вигравали на цимбалах, скрипці, били у бубон.
Та й народження усіх дітей для подружжя стало незабутньою і щемливою подією, бо справляли всім хрестини за гуцульським обрядом. Адже Марічка  традиції і звичаї свого краю цінує й не забуває.

Згадує вона часто своє рідне село на Косівщині, яке притулилося до високих гір неподалік бурхливої річки. Зростала у багатодітній сім’ї, а дитинство… Та чи воно було у неї? Гляділа за найменшими, а з дванадцяти років вправно куховарила, бо  вміла тісто замісити, спекти хліб та готувала різні страви, які нині полюбляють її діти — банош, кулешу, лемішку й мамалигу. Та й не тільки вона, а всі дівчатка її віку захоплювалися вишиванням. Не дивно, що Марічка  стала гарною газдинею, дбайливою матусею.
Поїздка  у Кам’янку,  до тітки аж за чотири сотні кілометрів від її рідного села, подарувала їй зустріч з Алімом, сиротою, якого виховувала  бабця Міля. А вже за кілька днів дівчина змушена була повертатися додому, бо ще навчалася у дев’ятому класі. Але двадцятирічний парубок поспішив заслати старостів  до  синьоокої гуцулки, через яку втратив спокій.
Тоді, влітку,  коли стала під вінець,  Марічці минуло лише п’ятнадцять років. Проте раннім заміжжям рідню не збентежила, бо  ж на Гуцульщині така подія – не дивина, адже часто навіть тринадцятирічні наречені стають на весільний рушничок.
І не віриться Марічці, що відтоді, коли, не вагаючись, стала  дружиною Аліма,  покинула рідний дім та з Івано-Франківщини поїхала на Хмельниччину, минуло двадцять років.
Жінка й не думала, що стане багатодітною матір’ю. Вже коли старшенькому Артему виповнилося шість років, то Бог послав ще четверо синочків, які з’явилися один за одним. Хлопці у подружжя слухняні. Денис із Богданом допомагають у навчанні своїм братам-першокласникам Олексійчику і Назарчику.  Коли клопоти з немовлятами призабулися, то народилася ще й донечка. Проте Марічка зізнається, що хоча труднощів й не боїться, але без надійного чоловічого плеча їй було б нелегко справитися із щоденними клопотами. А чоловік подбав про затишок і комфорт в оселі.  До хати, купленої у селі, доклав рук і є у  родини добротне житло з усіма вигодами, як у міській квартирі.  У двоповерховому хліві, який не так давно виріс на подвір’ї, розмістилося чимале господарство.
Ця міні-ферма з різною живністю та коровами і свиньми вимагає тяжкої повсякденної праці. “Вже раненько мій чоловік на ногах, а поки я сніданок готую, то він встигає у хліві навести лад,” –  каже Марія Яблонська.
Вона  радіє, що чоловік у неї дбайливий і працьовитий – то дрова рубає, то сніг розчищає, а вечорами майструє. “ Від мого батька Алім навчився цього ремесла – виробляє  із дерева різне –  і діжечки, і сільнички,  миски та ступки,  - продовжувала  Марічка. – Та  й сину Артему, він уже став студентом, навчається на лісника, до душі припало  це заняття”.
От тільки шкода, що господар дому поспішав у справах і не вдалося його вмовити  сфотографуватися. То ж він залишився поза кадром.
...Як приємно гостювати у такій багатодітній родині, де дружина за чоловіком, як за кам’яним муром, а працьовиті й турботливі батьки повсякчас наповнюють  життя своїх п’ятьох синів і донечки  затишком  та  безмежною любов’ю.