Ніколи й не здогадувався Олексій Гордій, що хазяйнуватиме сам. І, ставши вдівцем, залишився наодинці не лише зі своїми журливими спогадами, а ще й з малими дітьми, трьома онуками дружини.
Аякже, усі вони — Марта, Аліса, Артемчик — найрідніші та найдорожчі, бо зростали на його очах. Пам’ятає і їхні перші кроки, і перші мовлені слова. Йому ж, 57-річному чоловікові, до ролі глави галасливої родини призвичаїтися не так вже й легко. Хоча й з усіх сил тягнеться, намагаючись господарювати так, як дружина Віра, але не завжди йому це вдається. Ту корівчину, яку виплекали з теляти, довелося все ж продати. Зате діти не засмутилися, зраділи, що на подвір’ї з’явилася коза. І п’ятирічний Артемчик, напрочуд балакучий, розповів мені не одну історію про цю уперту, але невибагливу тварину, яку допомагає дідусеві припинати на березі. Окрім того, намагається ще й навчитися доїти козу.
Проте найстаршенька, десятирічна Марта, дивується, бо який із брата ще помічник, адже свій одяг не завжди акуратно складає. І дівчинка, згадавши про бабусю, сказала, що за нею сумує. Якраз після дня народження Марти, у березні, вона померла. Бабуся і казочки переповідала, і смачно готувала, а дідусь ще так не вміє, хоча й дуже старається.
Марта ще не забула, як їй доводилося посеред ночі втікати з маминого дому, бо вона, захмеліла, веселилася. Шкода дівчині було братика і сестричку, адже забави завжди закінчувалися лайками та бійками, проте вона чимдуж бігла у темряву. «А бабуся наче знала, що я до неї прибіжу і ніколи дверей не зачиняла», — розповідала дівчинка. І відразу виправдовувалася: вона на маму не схожа, а на бабусю.
Олексій Олексійович, зітхаючи, ствердно кивав головою. Марта продовжувала розповідати про те, як усі втрьох перейшли жити у бабусину хату, як наче у рай потрапили, де тихо і спокійно.
Згадка про дбайливу дружину додала туги Олексію Гордію, бо їхнє сімейне життя було таким коротким. Зустрівся він із Вірою понад дванадцять років тому та й без вагань поєднав свою долю з нею, гарною й особливою жінкою. І завжди поділяв її материнські тривоги через Оксану, яка не переймалася малечею. Лише завдяки Вірі діти не пізнали сирітського життя, бо вона стала їхнім опікуном. Проте смертельна хвороба якось зненацька обірвала життя 49-річної жінки. Усе господарство та троє маленьких діточок залишилися на чоловічих руках. Старшенька Марта вже почала здогадуватися, що їй доведеться покинути бабусину хату, коли почула розмову працівників соціальної служби про інтернат. «Дідусю, ми хочемо залишитися з тобою», — сказала вона Олексію Олексійовичу, але він так нічого і не пообіцяв.
Коли до родини навідався сільський голова Василь Іванов, то побачив переляканих дітей, які крізь сльози повторювали, що не поїдуть в інтернат. Розгубився тоді Василь Іванович, не знав, як заспокоїти сиріток. «Виховання дітей — тяжка й безконечна праця, але, може, ти спробуєш, Олексію, ми ж тобі допоможемо», — сказав він засмученому чоловікові.
Хоча тоді ще сумнівався Олексій Гордій, чи зможе справитися з обов’язками опікуна, та все ж погодився. Серце ж у нього не кам’яне.
А Оксана, хоча давно виїхала з села, навідується до дітей. Але, як стверджує сільський голова Василь Іванов, приїжджає не за тим, щоб їх побачити, а прагне виклянчити гроші, які виділяє сиротам держава. Такі відвідини додають клопотів не лише офіційному опікунові, але й сільському голові, який намагається захистити родину від небажаного візиту.
Василь Іванович ніколи не цурається проблем родини, бідкається, що дітвора живе у тисняві, а хата старенька. Міркує нині сільський голова, як їм надати просторіше житло та ще й його умеблювати. Вже у нього з’явилися деякі задумки.
Є ще один помічник в Олексія Гордія — його син Валерій, який проживає у селі. Влітку разом хату білили, а восени картоплю копали, одне слово, допомагає йому в усьому.
А мені не віриться, що господині на обійсті нема. Бо хатина, хоча й старенька, але чепурна і білобока, та й дітлахи бігають і бавляться на подвір’ї, залитому сонцем. Це вселяє впевненість, що дбайливі чоловічі руки захистять дітей від гіркого сирітського життя.
Gismeteo 
