Йому, Сергію Лисюку, не позаздриш – сам господарює й виховує доньку. Проте 43-річний чоловік на те лише посміхається, каже, що він не змучений самотністю. Уже Іринка, його радість та гордість, яка завжди поряд,  підросла, а без праці біля землі не уявляє своє життя.

Хоча й не сподівався Сергій, що прикипить до села, бо з дитинства хотів стати військовослужбовцем. І мрія його збулася. Проте через п’ятнадцять років служби змушений був піти на пенсію, бо ж у матері виявили невиліковну хворобу, з якою вона довго боролася. Та й донька потребувала повсякчасної уваги і турботи. Дружина занедужала, а лікарі не змогли встановити діагноз. Раптово розпочиналися епілептичні напади, і потім раптово припинялися. Проте так і не зміг Сергій витягнути дружину із глибокої депресії – жінка була за крок від нього й доньки, але не помічала нікого. А її   мовчання часто переростало у лють.
Не знайшовши ліків для зцілення душі, кинулися до знахарів, а вони теж виявилися безсилими.
– Як не дивно, але  родина вбачає у її хворобі вину Кашпіровського, – розповідав Сергій. – Ще школяркою вона дивилася по телевізору сеанси цього гіпнотизера і засинала аж до ранку, хоча мати намагалася її розбудити. Хто знає, чи це насправді так, а може, проявилася у неї спадкова хвороба, бо ж ми «носимо» гени семи поколінь.
Уже понад п’ять років дружина Сергія проживає у сусідньому селі і нею опікується родина, проте Ірина не викреслила свою маму із життя – часто до неї навідується. Та й татуся їй шкода – нема у нього підтримки й порадниці. Звісно, каже дев’ятикласниця, намагається стати для нього помічницею: і хатню роботу порає, і випасає з ним череду,  та й деякі страви уміє приготувати. Але татко змушений сам тягнути нелегкого сімейного воза.
Сергій Васильович погоджується з донькою, але ж він не звик байдики бити. Та й старається задля благополуччя Іринки. А як інакше в селі без господарства прожити? І корову треба видоїти, теля та порося нагодувати, навести лад у хліві. Щодня непочатий край роботи, бо ще обробляє півтора гектара землі. Лише картоплі збирає 40-60 мішків.
– Коли була ще жива моя мама, то було легше, а нині так бракує її поради, доброго слова,  – продовжує Сергій. – Проте сусіди мені як рідня.
І він вдячний Володимиру Гапонюку,  Світлані Бухті за те, що не залишають його на самоті із щоденними клопотами. І вважає, що не обділений щастям, бо найкращий подарунок долі – його донечка. А коли вона стане на самостійний шлях, тоді, можливо, подбає й про себе. І погоджується, що у парі легше долати життєві негаразди.